стривожити
СТРИВО́ЖИТИ, жу, жиш, док., кого, що, і без дод.
1. Викликати, вселити почуття неспокою, хвилювання.
Сумна, невесела вернулася Оришка додому і не хвалилася Мотрі, щоб, бува, не стривожити (Панас Мирний);
Найбільш стривожило Сташку те, що Бронко став говорити неправду (Ірина Вільде);
Солов'я стривожив трепет яблуневих віт. Як же йому вищебетать на деревах цвіт! (І. Вирган).
2. Порушити спокій, спокійний або звичайний стан кого-, чого-небудь.
Звістка про замах на редактора, наче грім, пролунала над Багвою, стривожила все село (Г. Епік);
Звістка про те, що князь Яблуновський по шлюбі з княжною Євою осяде на деякий час у маєтку молодої дружини, облетіла і стривожила всю околицю (В. Гжицький);
* Образно. Усі говорили нишком, щоб не стривожити пишної краси червоного неба на заході та старого лісу (І. Нечуй-Левицький);
// Привести в рух, заколивати що-небудь.
Вітер стривожив листочки на осиці.
3. перен., розм. Роз'ятрити доторкуванням, уразити (рану, болюче місце).
Болгаріє! В печалі ти глибокій. Ну, що сказать, щоб не стривожить ран? Це ж словом правди він [Г. Димитров] розбив той спокій, яким тебе приспать хотів тиран (П. Тичина).
Словник української мови (СУМ-20)