строчити
СТРОЧИ́ТИ, строчу́, стро́чиш, недок.
1. перех. Шити суцільним швом, перев. на швацькій машині.
Хазяїн шиє, якусь полу від кожуха строчить, хазяйка вишива кругленьку квітку на очіпку шовком, — сидять коло столу обоє (Вовчок, І, 1955, 297);
— На науку, правда, тугий був [швець]. У рік більше, як одної операції, не навчав.. На третій рік навчить дратвою строчити (Збан., Єдина, 1959, 139);
З ранку до вечора в майстернях кипіла робота. На взуттєвій шили чоботи, в кравецькій строчили штани (Мик., II, 1957, 561).
2. неперех., перен. Робити часті, безперервні, один за одним постріли.
Майже на кожному метрі землі стріляла гармата, строчив кулемет чи автомат (Ткач, Крута хвиля, 1956, 335);
Сто автоматників строчили з тилу (Перв., І, 1958, 358);
Край села в рівчаку строчив кулемет (Панч, Гарні хлопці, 1959, 148).
3. перех., перен. Швидко писати.
Збори кінчались. Останні слова Строчив секретар на папері (С. Ол., Вибр., 1959, 91);
Допізна засиджувалася вона у Сагайдачного і строчила артикул за артикулом із спритністю, досвідом і обачністю завзятих прокураторів і крючкодерів (Тулуб, Людолови, II, 1957, 220);
// ірон. Писати що-небудь.
[Бережний (із іронією):] На жаль, ще не перевелися такі люди, для яких строчити кляузи вже стало фахом (Баш, Дніпр. зорі, 1953, 53);
// неперех. Швидко, безупинно говорити.
Бабуся вміє розповідати. Рукою підперла щоку, дивиться кудись у далину і строчить, і строчить… (Збан., Мор. чайка, 1959, 154).
Словник української мови (СУМ-11)