сумовито
СУМОВИ́ТО, присл.
1. Присл. до сумови́тий 1, 3.
— Скрізь панує неправда в світі, — сказав сумовито Роман (Н.-Лев., VI, 1966, 411);
Чорні брови сумовито зійшлися над темними очима (Жур., Звич. турботи, 1960, 14);
У замуленому озерці сумовито кумкали жаби (Ю. Бедзик, Вогонь.., 1960, 136);
Сумовито заскрипіла підвода (Стельмах, II, 1962, 207);
Брудна, вогка світлиця була слабо освічена одною лампою, що сумовито гойдалася на стелі (Фр., І, 1955, 229).
2. у знач. присудк. сл. Про почуття суму, журби або туги за ким-, чим-небудь; сумно.
Буває так тривожно, сумовито В людському серці (Ющ., Люди.., 1959, 222);
// Про обстановку, яка викликає, навіває сум.
Сумовито якось і тихо було в тій давніше.. веселій оселі (Фр., VIII, 1952, 236).
Словник української мови (СУМ-11)