сюрчання

СЮРЧА́ННЯ, я, с. Дія за знач. сюрча́ти і звуки, утворювані цією дією.

Він з насолодою підставляв гаряче лице вільному вітрові, вдихав пахощі трав і річок, слухав сюрчання цвіркунів, шарудіння ховрашків (Тулуб, В степу.., 1964, 253);

Високе небо виблискувало, як полива на відрі, слало на землю тихі шуми: то шелест вітру, то сюрчання пташиних зграй, що збиралися відлітати (Тют., Вир, 1964, 374);

Не довго думаючи, я прориваюсь до двору. За ворітьми чути скажене сюрчання обуреного вартового (Кол., На фронті.., 1959, 134);

Як я любив зимової доби При каганці невпиннеє сюрчання Тих веретен і пісню чи ридання Тихесеньке жіночої журби (Стар., Вибр., 1959, 41).

Значення в інших словниках

1. сюрчання — сюрча́ння іменник середнього роду  Орфографічний словник української мови
2. сюрчання — СЮРЧА́ННЯ, я, с. Дія за знач. сюрча́ти і звуки, утворювані цією дією. Він з насолодою підставляв гаряче лице вільному вітрові, вдихав пахощі трав і річок, слухав сюрчання цвіркунів, шарудіння ховрашків (З.  Словник української мови у 20 томах
3. сюрчання — -я, с. Дія за знач. сюрчати і звуки, утворювані цією дією.  Великий тлумачний словник сучасної мови
4. сюрчання — Сюрча́ння, -ння, -нню, -нням  Правописний словник Голоскевича (1929 р.)
5. сюрчання — Сюрча́ння, -ня с. 1) Жужжаніе, трескъ (насѣкомыхъ). Докучне сюрчання травяних коників. Мир. ХРВ. 4. 2) Жужжаніе (веретена).  Словник української мови Грінченка