сюрчати
СЮРЧА́ТИ, чу́, чи́ш, недок.
1. Видавати різкі, перев. високі й часто повторювані звуки (про коників, цвіркунів, птахів і т. ін.).
Пташки співали в панському садку, коники сюрчали в траві (Мирний, IV, 1955, 223);
В хаті пахло засохлими васильками і гіркуватим душком полину; під піччю сюрчав цвіркун (Тют., Вир, 1964, 267);
*Образно. Санька виніжувалася на траві, мрійно прислухалася, як сюрчала темрява (Горд., Дівчина.., 1954, 240).
2. у що і без додатка. Видавати дзвінкі, переливчасті звуки за допомогою свистка, гудка і т. ін.
Жандарм за звичкою підносить до рота свисток.., але не сюрчить, а несхвально дивиться (Стельмах, І, 1962, 161);
І от, наче вві сні, другий дзвінок, сюрчить вусатий залізничник з петлицями на комірі, шумно дихає паровоз (Гур., Новели, 1951, 140);
Хтось сюрчить в сюрчок на тюремному подвір’ї, і те сюрчання так нагадує голос цвіркуна (Збан., Єдина, 1959, 178).
3. Дзижчати, хурчати (про веретено, кулю, осколок снаряда і т. ін.).
У хаті було тихо-тихо,.. тільки чутно було, як веретено сюрчало (Мирний, І, 1949, 276);
Сюрчала міцна нитка в дерев’янім юрку (Цюпа, Три явори, 1958, 9);
[Роман:] Зараз, мабуть, знову почнуть… Чутимеш, як кулі сюрчать… (Ю. Янов., Драм. тв., 1946, 71).
Словник української мови (СУМ-11)