сюрчати
СЮРЧА́ТИ, чу́, чи́ш, недок.
1. Видавати різкі, перев. високі й повторювані звуки (про коників, цвіркунів, птахів і т. ін.).
Пташки співали в панському садку, коники сюрчали в траві (Панас Мирний);
В хаті пахло засохлими васильками і гіркуватим душком полину; під піччю сюрчав цвіркун (Григорій Тютюнник);
* Образно. Санька виніжувалася на траві, мрійно прислухалася, як сюрчала темрява (К. Гордієнко).
2. у що і без дод. Видавати дзвінкі, переливчасті звуки за допомогою свистка, гудка і т. ін.
Жандарм за звичкою підносить до рота свисток.., але не сюрчить, а несхвально дивиться (М. Стельмах);
І от, наче вві сні, другий дзвінок, сюрчить вусатий залізничник з петлицями на комірі, шумно дихає паровоз (О. Гуреїв);
Хтось сюрчить в сюрчок на тюремному подвір'ї, і те сюрчання так нагадує голос цвіркуна (Ю. Збанацький).
3. Дзижчати, хурчати (про веретено, кулю, осколок снаряда і т. ін.).
У хаті було тихо-тихо, .. тільки чутно було, як веретено сюрчало (Панас Мирний);
Сюрчала міцна нитка в дерев'янім юрку (І. Цюпа);
[Роман:] Зараз, мабуть, знову почнуть... Чутимеш, як кулі сюрчать... (Ю. Яновський).
Словник української мови (СУМ-20)