сюрчання
СЮРЧА́ННЯ, я, с.
Дія за знач. сюрча́ти і звуки, утворювані цією дією.
Він з насолодою підставляв гаряче лице вільному вітрові, вдихав пахощі трав і річок, слухав сюрчання цвіркунів, шарудіння ховрашків (З. Тулуб);
Високе небо виблискувало, як полива на відрі, слало на землю тихі шуми: то шелест вітру, то сюрчання пташиних зграй, що збиралися відлітати (Григорій Тютюнник);
Не довго думаючи, я прориваюсь до двору. За ворітьми чути скажене сюрчання обуреного вартового (П. Колесник);
Як я любив зимової доби При каганці невпиннеє сюрчання Тих веретен і пісню чи ридання Тихесеньке жіночої журби (М. Старицький).
Словник української мови (СУМ-20)