тато
ТА́ТО, а, ч., розм. Те саме, що ба́тько 1.
І вчила княгиня [дитину] Тілько «мамо» вимовляти, А «тато» не вчила… (Шевч., II, 1963, 28);
— Виблагай у батька дозвіл побратись — і мій тато пристане на це (Коцюб., II, 1955, 157);
Оленчук надів кожушок.. Діти, відчувши якусь тривогу, обліпили його: — Тату, куди ви? (Гончар, II, 1959, 412);
// Ввічливе звертання до тестя, свекра.
Там [на пасіці] усе просто й більш зрозуміло, аніж дома, де чомусь нема братолюбія поміж синами, на яких він здав господарство, і не чується злагоди між Терентієм і Дариною.. — Тату, ви їсти будете? — підходить до старого Дарина. — Є толокно з в’юнів (Стельмах, І, 1962, 316).
Словник української мови (СУМ-11)