телефон
ТЕЛЕФО́Н, у, ч.
1. Вид електрозв’язку, що дає змогу передавати та приймати мовлення на великій відстані по дротах.
І коли вже від тебе до мене телефон проведуть? (Л. Укр., V, 1956, 113);
Недавно я подзвонив телефоном до одного знайомого артиста. Жіночий голос одповів мені, що артиста нема вдома (Рильський, Веч. розмови, 1964, 132);
Корнієнко стояв біля столу.., розмовляв з кимось по телефону (Тют., Вир, 1964, 308).
2. Апарат із сигнальним дзвінком і трубкою для розмов за допомогою такого виду зв’язку.
Прокидаюсь в незрозумілій тривозі.. Телефон дзвонить сильно і уперто. Може, яке нещастя, потоп, землетрус? (Коцюб., II, 1955, 407);
[Таня:] Така досада — зіпсувався телефон. Вже скільки разів намагалась подзвонити — і все марно (Собко, П’єси, 1958, 105);
[Дубина:] Дозвольте, професоре Кравченко, записати номери ваших телефонів (Мороз, П’єси, 1959, 159).
Телефо́н-автома́т — телефонний апарат для загального користування, який включається, коли вкинути в нього монету певної вартості.
◊ Ви́сі́ти на телефо́ні див. ви́сі́ти;
Не зла́зити з телефо́ну див. зла́зити¹.
3. розм. Номер телефонного апарата.
Словник української мови (СУМ-11)