тупиця
ТУПИ́ЦЯ, і.
1. ж. Те саме, що тупа́к 1.
Як добре плече, так і тупиця січе (Номис, 1864, № 7362).
2. ч. і ж., розм. Про тупу, розумово обмежену людину.
Голова вдався собі разом тупиця і гординя (П. Куліш, Вибр., 1969, 294);
Не розуміючи того, що це втома і що ця втома ослабила пам’ять, він нарікав на себе, обзивав себе тупицею, нездарою (Тют., Вир, 1964, 52).
Словник української мови (СУМ-11)