тямущий
ТЯМУ́ЩИЙ, а, е. Здатний добре й швидко міркувати, осмислювати, розуміти що-небудь; кмітливий.
Книжки лежать, папери купами: Павло Піддубень дуже тямущий чоловік, всяку старовину молодою головою зазнає… (П. Куліш, Вибр., 1969, 285);
Дівчина вдалася тямуща, то й навчилась [письма] (Гр., I, 1963, 405);
[Карпо:] Людина ви поважна, тямуща, багатьом порада ваша у пригоді може стати (Собко, П’єси, 1958, 8);
// Який гарно розуміється на чому-небудь, добре знає якусь справу.
— Та от приводьте ковалів тямущих, Нехай скують важкую булаву (Крим., Вибр., 1965, 174);
— Агроном з району приїжджав. Ох і тямущий чоловік. Аж завидки беруть. Землю знає, як добра мати дитину (Стельмах, II, 1962, 333);
// Який виражає розуміння чогось.
Кидав [Володимир] на Мусю хитруваті багатозначні погляди, мовляв, ну й старий! Муся відповідала йому короткою тямущою усмішкою (Ткач, Арена, 1960, 238).
Словник української мови (СУМ-11)