харчати
ХАРЧА́ТИ, чу́, чи́ш, недок., розм.
1. Те саме, що хрипі́ти.
Переляканий осавула тільки харчав під Кавуном (Н.-Лев., II, 1956, 203);
Гошка прибичовує його [теля] коло полудрабка так, що воно харчить і крутить головою.— Попусти,— просить Йонька,— задавиться (Тют., Вир, 1964, 517);
— Занедужав чоловік, третій день груди заложило, харчить, стогне, в жару качається (Горд., II, 1959, 282);
*Образно. Міни харчали, як люті пси, і шматували воду, піднімали до темного неба чудернацькі смерчі (Ю. Бедзик, Полки.., 1959, 237);
// Говорити з хрипом, сиплим голосом.
— В камеру! В камеру! — харчить Геллерфорт. Поліцаї хапають Тамару з ослона і тягнуть до порога (Хижняк, Тамара, 1959, 148).
2. Видавати хриплі звуки при диханні під час сну; хропти.
Зосталися самі п’яниці. Той харчав, звалившись під лавкою; той сидів, обпершись спиною об косяк вікна (Мирний, І, 1949, 259);
Рудий, бородатий єврей спав, схиливши голову на груди, аж харчав (Вас., І, 1959, 188).
Словник української мови (СУМ-11)