хибити
ХИ́БИТИ, блю, биш; мн. хи́блять; недок. Допускати хиби (у 1 знач.) в чому-небудь; помилятися.
І втишуватимеш неутоленний біль Не день ти і не два, о краю мій коханий! Тож чи не хиблю я, що заплітаю хміль Юнацьких спогадів у твій вінок багряний? (Рильський, Поеми, 1957, 227);
// Не влучати в ціль; промахуватися.
Княгинина рука не хибила — пускала рогатину влучно (Хижняк, Д. Галицький, 1958, 41);
Оротук бачив тільки двох вовків. Правда, убив обох, бо рушниця в його руках стріляла не хиблячи (Трубл., І, 1955, 195);
// перен. Збиватися з правильного шляху; збочувати.
Словник української мови (СУМ-11)