цвіркун
ЦВІРКУ́Н, а́, ч. Комаха підряду прямокрилих, яка тертям крил створює тріскучі звуки.
Благаю бога, щоб світало, Мов волі, світу сонця жду. Цвіркун замовкне; зорю б’ють (Шевч., II, 1963, 66);
Тихо-тихо в хаті. Чути лише цвіркуна за комином (Морд., І, 1958, 204);
Незабаром з дупла показався чорний цвіркун, на ввесь рот позіхаючи та ногою голову почухуючи (Мирний, IV, 1955, 302);
// Польова комаха цієї родини; коник.
В урочистій тиші чулось лиш бухання моря та срібне, мелодійне цвірінькання південного цвіркуна (Коцюб., І, 1955, 293);
Шелестіло колосся, й стомлено співали цвіркуни (Донч., IV, 1957, 256);
Під вербами співають польові цвіркуни (Кучер, Трудна любов, 1960, 57);
Дорослий [степовий] цвіркун пошкоджує тютюн, бавовник, льон, пшеницю, жито, кукурудзу, овочеві культури, горох, сочевицю, квасолю тощо (Шкідн. і хвор.. рослин, 1956, 109);
*Образно. — Ей ти, цвіркун! — гукнув він одному з них [стражників] (Гончар, Таврія, 1952, 95);
*У порівн. — Це вишкварка, а не Оникій! Побіг, неначе його хтось впік гарячим залізом. Нацвірчав повний садок, як цвіркун (Н.-Лев., IV, 1956, 199);
Розгомонівся Савка один на ввесь коридор, як цвіркун у порожній хаті (Вас., Вибр., 1950, 113).
♦ Цвіркуни́ тріща́ть в голові́ див. тріща́ти.
Словник української мови (СУМ-11)