цвіркун
ЦВІРКУ́Н, а́, ч.
Комаха підряду прямокрилих, яка тертям крил створює тріскучі звуки; свіргун.
Благаю бога, щоб світало, Мов волі, світу сонця жду. Цвіркун замовкне; зорю б'ють (Т. Шевченко);
Тихо-тихо в хаті. Чути лише цвіркуна за комином (Д. Мордовець);
Незабаром з дупла показався чорний цвіркун, на ввесь рот позіхаючи та ногою голову почухуючи (Панас Мирний);
// Польова комаха цієї родини; коник.
В урочистій тиші чулось лиш бухання моря та срібне, мелодійне цвірінькання південного цвіркуна (М. Коцюбинський);
Шелестіло колосся, й стомлено співали цвіркуни (О. Донченко);
Під вербами співають польові цвіркуни (В. Кучер);
Дорослий [степовий] цвіркун пошкоджує тютюн, бавовник, льон, пшеницю, жито, кукурудзу, овочеві культури, горох, сочевицю, квасолю тощо (з наук. літ.);
* Образно. Ей ти, цвіркун! – гукнув він одному з них [стражників] (О. Гончар);
* У порівн. Це вишкварка, а не Оникій! Побіг, неначе його хтось впік гарячим залізом. Нацвірчав повний садок, як цвіркун (І. Нечуй-Левицький);
* Образно. * У порівн. Розгомонівся Савка один на ввесь коридор, як цвіркун у порожній хаті (С. Васильченко).
◇ (1) Цвіркуни́ тріща́ть у голові́ у кого, кому – з'являються легковажні думки, бажання у кого-небудь.
Забалакається [Хівря] – забудеться за діло .. Тож якраз був час, коли почали Хіврі в голові цвіркуни тріщати (Грицько Григоренко).
Словник української мови (СУМ-20)