чадо
ЧА́ДО, а, с.
1. заст., жарт. Дитина (син або дочка).
Та через його потайні радощі трохи не вмерла й сама Настуся, єдине чадо, що народилось у нього (Барв., Опов.., 1902, 452);
— Радо б я тобі послугувала, Так у мене не купане чадо (Перв., З глибини, 1956, 107);
*Образно. Земля-ненька поспішається показати батькові [сонцю] свої чада неоцінні і щогодини, щохвилини виводить напоказ то билинку манісіньку, то чудову квітку (Л. Янов., І, 1959, 31);
*У порівн. Після кожної громовиці цар дрібно та часто хрестився, бив поклони, потів од перестраху, бо грому боявся, мов недоросле чадо (Ільч., Козацьк. роду.., 1958, 577);
// Той, хто підлягає старшому (цареві, королю і т. ін.); підданий.
Ввіходить у путах залізних Іван і ницо навколішки пада: — Ясніший королю, ти батько і пан, А ми твої вірнії чада (Стар., Поет. тв., 1958, 213).
2. перен., книжн., ірон. Породження чого-небудь (епохи, певного соціального середовища або угруповання, якихось впливів і т. ін.).
Зароджується у нас [в Галичині].. і лібералізм, до котрого так голосно признається д. Федір Чорногора в імені цілої «Правди», в імені всіх народовців галицьких. Що ж воно за таке чадо, той лібералізм? (Фр., XVI, 1955, 27).
Словник української мови (СУМ-11)