чарівничий
ЧАРІВНИ́ЧИЙ, а, е.
1. заст., нар.-поет. Який має в собі чари, чарує.
— Лети ж ти, молода, пташкою, а ви, дружки, за нею! Щоб ви до віку-вічного літали й щебетали! — Проказала вона сі слова чарівничі, вони й випурхнули вікном, одна по другій, тільки крильцями лупотять (Вовчок, І, 1955, 53).
Чарівни́ча па́личка див. па́личка.
2. перен. Те саме, що чарівни́й. 2.
Чарівнича ніч! З глухих кутків міста чулася дівоча веснянка (Мирний, IV, 1955, 134);
Всюди барви, всюди ласки Чарівничої весни (Стар., Поет. тв., 1958, 191);
Щодня надвечір ходила Султанівна чарівнича Туди й відти до криниці, Де плюскочуть срібні води (Граб., І, 1959, 251);
Як згадую личко твоє чарівниче, Як голос твій любий мов здалека кличе, Тоді в моїм серці натхнення палає (Сам., I, 1958, 129);
Світ нам одкривсь в чарівничому слові (Перв., І, 1958, 333);
// Майстерно виконаний.
І вже які він пісні складував і як їх співав, господи, милий боже! Чарівничі се були чисто пісні! (Вовчок, I, 1955, 349);
І ти оті людські змагання У чарівничій своїй грі Перелила в такі страждання.. Що нас проймав нестямний жаль (Мирний, V, 1955, 301).
Словник української мови (СУМ-11)