шелестіти
ШЕЛЕСТІ́ТИ, ещу́, ести́ш, недок. Видавати, утворювати шарудіння, шелест, шерех.
Тихенько нива шелестіла, Вітрець тепленький подихав. Сіножать квітами пахтіла І жайворонок десь співав (Гл., Вибр., 1951, 209);
Хвилі тихо шелестіли, котячись на берег по дрібних камінцях (Н.-Лев., V, 1966, 289);
Тихо шелестіли бойові знамена (Кач., Вибр., 1953, 78);
// Рухаючись, працюючи, видавати шарудіння, шерех.
Цієї ночі Тимко спав погано. Кілька разів виходив з куреня, слухав, як шумлять сосни і шелестить по піску вартовий (Тют., Вир, 1964, 344);
Рівномірно і діловито шелестіли й інші верстати навколо, створюючи живий, шумливий гомін (Ткач, Арена, 1960, 35);
Не шелестять по асфальту тролейбуси (Автом., В. Кошик, 1954, 16);
// чим. Викликати шелест, приводячи щось у рух.
Соловейків нема. Вітер віє, Шелестить верховіттям таємно (Л. Укр., І, 1951, 343);
Михайло шелестів газетними аркушами, перебігав поглядом по заголовках (Загреб., Європа. Захід, 1961, 292);
Вітер шелестів соняшниками (Гончар, II, 1959, 90);
// розм. Говорити щось пошепки.
— Сідай, Іване. Сідайте, дочки,-ледве шелестіли старі Демидові вуста (Довж., І, 1958, 313);
Зала вся нервово зворухнулася, загула, забубоніла і за хвилину стихла. Тепер усі згуртувалися, хто до кого тяжів, і, чекаючи, шелестіли густим несміливим шепотом (Епік, Тв., 1958, 228);
// розм. Тихо лунати (про слова).
— Не смійся з того, що я скажу..,— шелестять гарячі слова і приємно огортають теплом Тамару (Хижняк, Тамара, 1957, 113);
Біла шия в разках намиста, Наче шовк, шелестять слова. Де ти, зірко моя промениста, Українко моя степова? (Гончар, IV, 1960, 9).
Словник української мови (СУМ-11)