штани
ШТАНИ́, ів, мн.
1. Одяг (перев. чоловічий), який має дві довгі або короткі холоші й закриває нижню частину тулуба та ноги.
Туго росла дитина, а все ж підростала, і не стямилась [мати] навіть, як довелося шить їй штани (Коцюб., II, 1955, 306);
Платон був одягнений в сині штани-кльош і матроську сорочку з білосніжним коміром (Збан., Таємниця.., 1971, 421);
*Образно. — Отож, громадяни європейці,— раптом звертається подоляк до уявної громади європейців,— отож! Не для того ми вас визволяли, щоб ви замість старих фашистів та понаставляли нових, у демократичних штанях! (Гончар, III, 1959, 206);
// перен., розм. Особа чоловічої статі.
[Степан:] Що ти глузуєш? Що ти з мене дурника робиш? [Прокіп:] Чому, ти сам сказав, що тепер спідниця штанам ходу не дає. Тому й кричу — геть бабів (Кори., II, 1955, 90).
∆ Без штані́в хо́дить (ходи́в, бі́гає, бі́гав) — про дуже маленького хлопчика;
В одни́х штана́х — нічого но маючи, без нічого.
— А чого ж, палац таки можна спалити,— заступалися деякі дядьки за Левка. — Хай не муляє очі. Тоді й Ананас, як миленький, в одних штанах вискочить з села (Стельмах, І, 1962, 614);
Залиши́тися без штані́в — опинитися зовсім без засобів існування; розоритися;
Протира́ти (проте́рти) штани́ див. протира́ти;
Труси́ти штана́ми (штаньми́) — боятися чого-небудь; тремтіти.
— А що там таке, Іване Івановичу? — з благанням дивлюся на Горобця. — Штаньми трусиш? (Збан., Малин, дзвін, 1958, 11).
2. мисл. Шерсть, пір’я на зовнішньому боці ніг у тварини, які відрізняються від іншого покриву.
Витяг [орел] назад коротку лапу в штанях з пір’я і розправив могутні крила (Донч., IV, 1957, 7).
Словник української мови (СУМ-11)