ідол
І́ДОЛ, а, ч.
1. У язичників — статуя, що зображує бога; бовван (у 1 знач.), божок.
Молилася [мати] своїм пенатам І в Капітолій принесла Немалі жертви. Ублагала Капітолійський той синкліт, Щоб первенця її вітали Святії ідоли (Шевч., II, 1963, 282);
Пам’яткою культу східних слов’ян є кам’яний ідол, знайдений в р. Збруч біля м. Гусятина. Він являє собою чотиригранний стовп, увінчаний чотирма зображеннями обличчя під однією шапкою (Іст. УРСР, І, 1953, 36);
— Боги, Добрине,— це тільки ідоли, які я сам приказую відливати з золота, срібла, криці чи тесати з дерева або каменю (Оп., Іду.., 1958, 171).
2. перен., заст. Про того, кого обожнюють, перед ким схиляються, кому служать.
Він сам був ідолом для всіх сусідських паннів (Н.-Лев., І, 1956, 442);
Наш дачний ідол, учениця драмкурсів Маруся, була зараз не говірка і надто привабна, надто свіжа й молода (Вас., II, 1959, 527).
3. перен., лайл. Про нетямущу, дурну або бездушну людину.
[Микита:] Чого ти чіпляєшся до мене, ідоле? (Кроп., І, 1958, 83);
3 господаревої світлиці хтось гупає в стіну: мовляв, тихіше, ідоле! (Стельмах, Хліб.., 1959, 104).
Словник української мови (СУМ-11)