інтонація
ІНТОНА́ЦІЯ, і, ж.
1. Ритміко-мелодійний лад мови, послідовна зміна висоти тону, сили й часу звучання голосу, що відбиває інтелектуальний та емоційно-вольовий зміст мовлення.
Інтонація властива живій людській мові,— така могутня сила, яка підпорядковує собі всі ритми й примушує їх щоразу служити цілком по новому (Наука , 8, 1963, 57).
∆ Висхідна́ інтона́ція див. висхідни́й;
Спадна́ інтона́ція див. спадни́й.
2. Тон, манера або відтінок вимови, які виражають яке небудь почуття мовця його ставлення до об’єкта мовлення.
Усміхалася [мати], коли бачила Марусю, як вона, вернувшися із садка, пурхала по хаті, щебетала, а кожний рух, кожне слово, кожна інтонація були насичені щастям, безмірною радістю існування (Хотк., І, 1966, 102);
Черняєва в свій сміх як, і в слова вкладала певну інтонацію, сміхом вона промовляла, могла сміятися лагідно, зневажливо, гнівно… (Донч., II, 1956, 18);
Здавалося, вся вражена родова гордість сконцентрувалася в інтонації того голосу — Як ви смієте так розмовляти зі мною? (Вільде, Сестри, 1958, 402).
3. Точність, рівність звучання кожного тону музичного інструмента або звуку пісні щодо висоти, тембру та сили.
Інтонація вимови слова в пісні повинна органічно зливатися з інтонацією як елементом мелодії (Рад. літ-во, 5, 1958, 26);
Реалістичний метод побудови музичного образу вимагає узагальнення типізації музичних інтонацій, які нескінченно повторюються в музичній практиці того чи іншого народу (Мист., 4, 1956, 23).
Словник української мови (СУМ-11)