натуралізація

рос. натурализация

правовий акт і порядок набуття громадянства іншої країни. Н. регулює законодавство кожної країни, встановлюючи передумови та процедури. Залежно від Імміграційної політики країни, Н. є актом добровільним та індивідуальним на відміну від колективної зміни громадянства усім населенням у зв'язку зі зміною територіальної суверенності; винятком може бути індивідуальна оптація окремих осіб лишитися у старому громадянстві. Під час існування окремого українського громадянства у 1917-1923 рр. українські державні органи регулювали Н. власними законами. У подальшому набуття радянського громадянства на території України надавалося актом Президії Верховної Ради СРСР або республіки. В незалежній Україні Н. здійснюється на основі чинного законодавства. Н. є важливим чинником інтегрування емігрантів у суспільну й політичну структуру країн їхнього поселення. Перед Першою світовою війною українські емігранти в Північну і Південну Америку, Канаду та інші країни приймали нове громадянство лише зрідка (20-25%), але пізніше прийняття місцевого громадянства стало масовим. Поштовхом до цього, крім інших мотивів, є можливість брати участь у політичному житті. В США, Канаді, напр., для натуралізації ви емігрантів вимагається п'ять років перебування в даній країні, знання мови, основних понять про устрій тощо. Акт Н. в них відбувається перед судом, де заслуховується заява про бажання стати громадянином цієї країни. При цьому в Канаді натуралізований громадянин рівноправний з народженим, у США — не цілком рівноправний (напр., не може бути обраний на деякі найвищі урядові посади). Європейські країни мають гостріші вимоги щодо Н., політичне не зацікавлені інтегрувати емігрантів у власні суспільства.