канон

кано́н

• канон

- термін, який уживається для означення нормативних правил, моделей, що діють у різних галузях сусп. свідомості і на певних істор. етапах виступають зразком досконалості і критерієм худож. цінності. Культовий характер має система К. у сфері релігії (церк. К.), склад і тексти богослужеб. книг унормовує бібл, К. Система К. є визначальною і для певних періодів розвитку словесної худож. творчості. Л-ра Київ. Русі, що у зв'язку з прийняттям християнства зазнала впливу візант. культури, значною мірою розвивалася на принципах канонічності, які знайшли вияв у спрямованості її жанрів (житія, проповіді, повчання, паломницька література) та унормованості стильової манери. Наскрізь канонізованою була естетика класицизму, що опиралася на зразки антич. і ренесансного мист-ва. К. класицизму найповніше сформульовані у праці франц. теоретика мистецтва Н. Буало "Мистецтво поетичне" (1674). Обов'язковим для письменника, зокрема драматурга, вважалося збереження таких правил, як єдність місця часу й дії, чистота жанру, "три штилі" у мові, зовнішня симетрія й гармонія форм.

К. класицизму проявилися, хоч і менше, ніж у інших європ. л-рах, у літ. процесі на Україні (шкільна драма, панегірична поезія, поетики 18 ст., творчість Феофана Прокоповича, частково І. Котляревського, П. Гулака-Артемовського, К. Думитрашка). Розвиток нових літ. напрямів (романтизм, реалізм) характеризувався процесом деканонізації, відходом від усталених норм і правил, що обмежували як змістові, так і формальні параметри творів л-ри. Водночас як у світовій, так і в новій укр. л-рі продовжували існувати деякі канонічні форми, що прийшли з глибини віків (сонет). Прикметною у цьому відношенні була творчість І. Франка, в якій поряд з нетрадиційними розвивались і нормативні поетичні форми (сонет, октава, тріолет, терцина).

У перші роки становлення радянської худож. культури вульгарно-соціол. пролеткультівська критика робила спроби нав'язати літературі стилі і напрями як обов'язкові К. Нині проблема К. набула значення творчого використання канонічних форм. З К. безпосередньо пов'язане поняття канонічного тексту, вживане у текстології. Канонічним вважається авторський текст у тій його редакції, яка найповніше виражає творчу волю автора, очищений від помилок і перекручень, що могли трапитися в процесі його створення та публікації. Текст цей загальноприйнятий (нормативний) для всіх видань твору. Термін "канонічний текст" нерідко замінюється рівнозначними — "остаточний текст", "основний текст".

■ Літ.: Афанасьев Н. Каноны и каноническое сознание. "Путь", 1933; Бернштейн Б. М. Традиция и канон. Два парадокса. В кн.: Советское искусствознание '80, в. 2. М., 1981.

М. Л. Гончарук.

∗∗∗

• канон

(від грец. κανών — палиця, переносно — норма, правило)

- один з жанрів християнської гімнографії. Має характер роздуму над змістом релігійного свята чи діяльності ідеального героя і його звеличення, причому головна тема розглядається під різним кутом зору, у виконавця й учасника обряду пробуджуються настрої покути, прагнення наблизитися до ідеалу. Композиція К. суворо визначена; він складається з певної кількості пісень: 8 — 9 (повний К.) чи 2 — 4 (дво-, три-, чотирипіснець). Кожна пісня містить ірмос, кілька тропарів (найчастіше 4 — 5) та приспіви-рефрени, що визначають тематичний зв'язок частин К. і формулюють його ідею. Засоби образного втілення цієї ідеї залежали в кожній пісні від змісту ірмоса. К. входять до складу майже всіх типів богослужебних збірок. Зачинателем традицій жанру вважається Андрій Крітський (бл. 660 — після 726), автор "Великого канону", виконуваного під час великого посту. Видатні зразки К. залишили Іоанн Дамаскин, який розробив ускладнену архітектоніку К., і Косьма Маюмський. Давньорус. (митрополит Іоанн, чернець Григорій, Кирило Туровський) та укр. (Димитрій Туптало) автори, опрацьовуючи загальнохрист. теми, охоче зверталися до сюжетів вітчизн. агіографії (див. Житійна література) і надавали творам патріотич. спрямування.

Канон вплинув і на становлення великих ліро-епічних форм в укр. поезії ("Перло многоцЂнное" Кирила Ставровецького, 1646), а згодом стали об'єктом травестіювання (вірші мандрівних дяків).

Ю. А. Ісіченко.