лірика

лі́рика

• лірика

(від грец. λύρα — муз. інструмент, у супроводі якого виконувалась мелічна поезія) — один з родів худож. л-ри (див. Рід літературний). Лірика об'єднує переважно віршові твори, що, проте, не виключає віднесення до Л. ряду прозових творів (див. Вірш прозою). Твори Л. переважно невеликі обсягом, для них характерний т. з. лірич. сюжет суб'єкт. переживання. Вираження й зображення в Л. грунтується на поет. властивостях слова (див. Поетика); написані віршем ліричні та ліро-епічні твори означуються терміном поезія. Пафосно-стильовим началом Л. є ліризм. Л. відображає внутр. світ людини — думки, настрої, почуття і переживання в особистісному зрізі, в усвідомленні своєї долі, життя, часоплину, всесвіту. Суб'єктом лірич. твору виступає ліричне "я" автора (див. Автор, Образ автора у літературному творі). Відтворення предметності зовн. світу, осягнення явищ і закономірностей дійсності у Л. підпорядковані переважно внутрішньому стану суб'єкта, хоча в окр. жанрах і формах можуть набувати самостійного значення. Лірич. твір відзначається експресивністю, співвіднесенням людського "я" з найрізноманітнішими смисловими категоріями, націленістю на масштабне худож. узагальнення за незначного обсягу тексту. Поет. природу багатьох різновидів Л. визначає інтенсивна образність (іносказання, метафора, метонімія, символ тощо).

В різний час і за різними критеріями виділено такі жанри Л., як пісня, гімн, епіталама, пеон, дифірамб, елегія, ідилія, мадригал, послання та ін. (послідовна класифікація лірич. жанрів можлива лише в рамках системи жанрів). Залежно від жанрів і стилів, твори Л. мають різний ступінь наближення до психол. і реально-предметної конкретності. Проте як в індивідуалізованих, так і в неособових, загальних, зокрема фольклорних формах Л. відбиваються особливості внутр. світу людини. Лірич. суб'єкт, рідко виступаючи завершеним характером у тексті лірич. твору чи зводі творів (цикл, зб. віршів), має різнобічні характеристики, суттєві для означення взаємин людини і світу. Л. притаманне розмаїття форм вираження авторської свідомості. З окр. твору, а частіше — зводу творів, а то й усієї творчості поета постає образ ліричного героя, нерідко підсилений рядом біогр. та емпіричних реалій, які різною мірою відповідають життєвому досвідові самого автора. Формами вираження автор. свідомості у Л. є лірич. персонаж (у т. з. рольовій Л.), лірич. оповідач, авторське звернення та ін. Основою викладу в Л. є вираження, представлене в структурі лірич. жанру як емотивне та медитативне начала. У худож. структурі Л., поряд з названими, містяться також описові, діалогічні та оповідні елементи, які в тому чи тому поєднанні породжують свої жанрові різновиди (напр., вірш-новела), а при значному посиленні самостійності утворюють перехідні між Л. і епосом, Л. і драмою жанри (балада, ліро-епічна поема, драм. поема тощо).

Крім жанрового, побутує і проблемно-тематичне членування Л., що передбачає такі її різновиди, як громадянська, філософська (більш точно: філософічна), інтимна, пейзажна та ін. Для Л. характерне розмаїття істор. форм. Спершу лірич. елементи (вигуки, заклинання, декламації окр. слів і фраз) існували у синкретичному хоровому дійстві племені — невіддільно від музики, танцю, пантоміми. Важливе значення мали загальнопоет. особливості Л. — ритм, варіативний повтор, співзвучність мовних фрагментів, здатність слова бути засобом навіювання у магічних ритуалах, міфовідтворювальних та реліг. обрядах. З часом виникли гімни тотемам і богам, молитви, еротичні та весільні пісні, плачі, пісні, що супроводжують життєво важливі моменти діяльності роду. З письмово зафіксованих найдавніших літ. творів, де почала вичленовуватися Л., відомі "Тексти пірамід" (27 — 24 ст. до н. е.), "Пісня арфіста" (між 21 — 17 ст. до н. е.; пов'язана з культом Озіріса), розмаїта любовна Л. давньоєгип. л-ри, пісні про бойові звитяги Гільгамеша та любовні пісні, пісні-діалоги в л-рі Шумеру (на рубежі З і 2 тис. до н. е.), окр. реліг.-філос. гімни та заклинання з давньоінд. "Рігведи" й "Атхарваведи" (кін. 2 — 1-а пол. 1 тис. до н. е.), твори з "Книги пісень" ("Шицзінь", 11 — 6 ст. до н. е.), складеної в Китаї. В Л. давньогрец. (7 — 6 ст. до н. е.) та китайській (творчість Цюй Юаня, 4 — 3 ст. до н. е.) сформувалися перші уявлення про індивідуальне авторство, відбувся переломний процес відокремлення лірич. тексту від музики. Джерелом багатьох мотивів, жанрових і стильових форм європ. поезії пізніших епох стала монодична (серед її різновидів — пісня) та хорова Л. Старод. Греції (Архілох, Теогнід, Алкей, Сапфо, Анакреонт, Піндар), спадкоємцем якої була давньорим. Л. (Катулл, Горацій, Овідій, Марціал). У візант. і західноєвроп. Л. середніх віків, орієнтованій переважно на культові реліг. потреби, виникли жанри літургійної поезії грец.кою (Роман Солодкоспівець, Андрій Критський, Іоанн Дамаскин, відомі на Русі в 11 — 13 ст. у старослов'ян. перекладах) та лат. (Франциск Ассізький) мовами; у них відбито високі моральні критерії, виражено почуття т. з. благодаті — буття людини в Богові. У добу пізнього середньовіччя як у поєднанні, так і в протиставленні реліг. та світської (рицарської, любовної, застольної Л.) розвивається Л. вагантів, трубадурів, труверів, мінезингерів, мейстерзингерів. У 10 — 15 ст. переживає розквіт гуманістична перська поезія (касиди й газелі Рудакі, Омара Хайяма, Сааді, Джалаледдіна Румі, Гафіза, Джамі). Вільна від теол. догм, ренесансна концепція людини постає в Л. європ. поетів Ф. Петрарки, Ф. Війона, Т. Тассо, Е. Спенсера. Діяльністю франц. поет. школи 16 ст. "Плеяда" (П. де Ронсар, Ж. Дю Белле та ін.) було піднесено роль худож. образу в Л., значно збагачено її жанрові різновиди. Поглиблена увага до нац. джерел, розширення людинознавчої проблематики, діалектика душі характеризує лірику Й. В. Гете, Ф. Шіллера, В. Блейка, Р. Бернса. У Л. романтизму (кін. 18 — поч. 19 ст.) утверджується принципово нове розуміння особистості, домінантної функції творчого начала, розкривається розбіжність між внутр. поривом героя і дійсністю, що надовго визначила основу конфлікту художнього (Дж. Байрон, П. Б. Шеллі, Дж. Кітс, Й. Х. Ф. Гельдерлін, Новаліс, Н. Ленау, Дж. Леопарді, В. Гюго, А. Міцкевич, Ю. Словацький, Н. Бараташвілі). Здобутком Л. 19 ст. є продовження романт. лінії водночас із подоланням моментів її однобічності, наступне худож.-філос. і худож.-психол. осягнення світу, в т. ч. засобами реаліст. письма, ритмічне й інтонаційне урізноманітнення вірша (Г. Гейне, У. Уїтмен, Ш. Бодлер, П. Верлен, Е. Верхарн). Зразки пейзажної Л. явила у 60 — 70-х pp. 19 ст. франц. група "Парнас" (Ш. Леконт де Ліль, Ж. М. де Ередіа та ін.). Загальноєвроп. рівня сягають самобутні надбання золотого і срібного віку рос. поезії (О. Пушкін, Ю. Лермонтов, Ф. Тютчев, A. Фет). На рубежі 19 і 20 ст. у світ. л-рі відбуваються значні філос. та естет. переорієнтації (див. Символізм, Модернізм). Л. 20 ст. притаманні новий рівень опанування й актуалізації нац. фольклору й міфу (Р. Тагор, Ф. Гарсіа Лорка, П. Неруда), інтелект. переосмислення мотивів і жанрів мас. культури (Б. Брехт), відображення трагізму звичайної людини в умовах звуження сфери її свободи й емоц. життєвиявлення (Г. Аполлінер, Р. М. Рільке, Е. Л. Паунд, Т. С. Еліот). Розширення виражальних і зображальних можливостей Л. реалізувалось у таких течіях рос. поезії, як символізм, імажинізм, акмеїзм, футуризм; у творах О. Блока, А. Бєлого, С. Єсеніна, О. Мандельштама, А. Ахматової, B. Маяковського, В: Хлєбникова, Б. Пастернака, М. Цвєтаєвої, О. Твардовського, Є. Євтушенка, Р. Рождественського, А. Вознесенського, Й. Бродського та ін.

Із світовою Л. художньо й історично тісно пов'язане становлення укр. лірики. Зародками Л. східнослов'ян. народів 9 — 12 ст. були лірич. елементи в календарно-обрядовій поезії, відголоски яких збереглись у народнопісенній творчості. Лірич. елемент пізніше інтегрувався також у проповіді, повчанні, героїч. та морально-дидакт. повісті. Першим з відомих лірич. творів укр. мовою є пісня "Стефан-воєвода" ("Дунаю, Дунаю, чему смутен течеш?"), записана не пізніше 1571 р. У 16 — 18 ст. укр. Л. розвивається як у фольклорній (переважно народна пісня), так і в писемній книжній традиції та їх взаємодії (твори Мелетія Смотрицького, Касіяна Саковича, Івана Величковського, Климентія Зіновієва, Феофана Прокоповича, Федора Кастевича, Семена Климовського, легендарної поетеси 17 ст. Марусі Чурай та ін.). Підсумком кількасотлітнього розвитку духовної Л. став зб. "Богогласник" (1790). Л. морально-філос. плану склала збірку "Сад божественних пЂсней" Г. Сковороди.

Становлення Л. в новій укр. л-рі пов'язане з іменами І. Котляревського, П. Гулака-Артемовського та Л. Боровиковського. До 30-х pp. 19 ст. Л. не займала помітного місця в системі укр. поезії, де домінували епіч. поеми, балади, байки. Перед шевченківська доба представлена романтичною Л. (М. Шашкевич, М. Костомаров, А. Метлинський, В. Забіла та ін.). Явищем, що визначило шлях розвитку укр. Л., вплинуло на визначення суттєвих її характеристик як роду л-ри, стала творчість Т. Шевченка, зокрема його інтимно-психол. Л. періоду заслання. У 60 — 80-х pp. 19 ст. в укр. Л. виокремилися описові жанри, серед яких — пейзажна та побутова Л. (О. Кониський, І. Манжура, В. Мова, Л. Глібов, М. Старицький). Фактично впродовж 19 ст. розвивалася укр. романтична Л. (М. Петренко, Ю. Федькович, С. Воробкевич, Я. Щоголів, П. Куліш). Різнобічну особистість, глибину її емоційного життя розкрито у ліриці І. Франка (збірки "З вершин і низин", "Зів'яле листя", "Із днів журби"), В інтелектуально-філос. ліриці Лесі Українки опоетизовано силу людського духу, суспільний обов'язок людини. Героїко-страдницьке начало в людині, крах народницьких ілюзій — тема лірич. поезій П. Грабовського. Початок 20 ст. ознаменований пошуками в Л. нових рис особистості, урізноманітненням форм відображення навколишнього світу та його емоційного сприйняття лірич. суб'єктом (інтимна, пейзажна, філос. лірика М. Чернявського, В. Щурата, Б. Лепкого, М. Філянського, А. Кримського, М. Рудницького). Окр. рисами декадансу (моделювання образу патетичного страждання), спорідненістю з європ. символізмом позначена поезія П. Карманського, певним внутр. скептицизмом — любовна лірика О. Маковея, В. Пачовського. Творчість М. Вороного, Г. Чупринки збагатила укр. Л. новими виражально-ритмічними засобами. У ліриці О. Олеся розкрито драматизм почуття вразливого, життєво активного героя, який болісно переживає криваві конфлікти революції і громадян. війни, тужить за рідною землею, опинившись в еміграції. Тема нац. визволення звучить у ліриці С. Черкасенка, Є. Маланюка, Б. Кравціва. Л. 20-х pp. зберігає здобутки попередніх десятиліть, водночас в ній пульсує і досвід соціальних катаклізмів доби. Революц. символізм із сподіваннями на оновлення життя (В. Чумак, В. Блакитний, В. Поліщук) іде поряд з осторогою перед страшною ціною, якою оплачене невідоме майбутнє (Є. Плужник). Проникливо відобразив неоднозначність "нового дня" П. Тичина з його космічно-планетарним, суголосним часові баченням дійсності та людини в ній. Плідні пошуки в галузі форми здійснювали М. Семенко та Б. І. Антонич. Прикметна ясністю почуття, усебічною виваженістю слова лірика М. Рильського. Поезією широких емоцій, почуттів і пристрастей захопив читача В. Сосюра. Для лірики М. Бажана і Л. Первомайського характерні інтелектуально-раціоналістичні роздуми, увага до виразної предметної деталі, що нерідко набуває символічного звучання. Тонке світовідчування, колоритний пейзаж властиві ліриці В. Свідзинського та В. Мисика. Пошуки шляхів проникнення в душу сучасника відчутні в поезії Н. Лівицької-Холодної, Т. Осьмачки, О. Теліги. У 40 — 50-х pp. звучить в укр. Л. тема війни та повоєнної відбудови (поети старшого покоління, молодші — А. Малишко, І. Муратов, П. Воронько та ін.). В кін. 50 — на поч. 60-х pp. в укр. Л. прийшло нове покоління поетів. Філос. домінанту в Л. вніс Д. Павличко, культивуючи фіксовані строфічні побудови (сонет, білий сонет, рубаї). Філігранність психол. тем, роздуми над долею народу характеризують лірику Л. Костенко. Громадян. звучання, сповнене протесту проти тоталітаризму й ідеол. одурманювання людини, притаманне ліриці В. Симоненка, В. Стуса, І. Світличного, М. Руденка. Експресія, своєрідність форми, ускладнена метафоричність, видобута, як правило, з фольклор. пластів, окреслюють лірику І. Драча. В поезії П. Мовчана, Б. Нечерди, Е. Андієвської, Б. Бойчука, для яких характерні метафоричність та експеримент у формі, тонко спостережені подробиці навколишнього світу. Внутр. світ особистості, котра прагне осягнути смисл сьогодення, постає у медитативній ліриці М. Вінграновського, Б. Олійника. Наприкінці 70 — 90-х pp. з'явилися нові тенденції в розвитку укр. Л.: іронічно-пародійне осмислення застарілих ідеол. догм, неприйняття афектованої розчуленості, введення "низової" лексики, естет. гра з оксюмороном, "поезія абсурду". Широко впроваджуються вільний вірш, приблизна рима тощо.

■ Літ.: Овсянико-Куликовский Д. Н. Лирика — как особый вид творчества. В кн.: Вопросы теории и психологии творчества, т. 2, в. 2. СПБ, 1910; Гинзбург Л. Я. О лирике. Л., 1974; Поспелов Г. Н. Лирика. Среди литературных родов. М., 1976; Франко І. Із секретів поетичної творчості. В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 31. К., 1981.

М. П. Бондар.