мистецтво

• мистецтво

- вид творчої діяльності, результатом якої є худож. цінності, що в образній формі втілюють уявлення про об'єктивний світ, людину, її ідеали та естет. почуття. До М. відносять види творчості, об'єднані здатністю худож. моделювання дійсності (література, живопис, скульптура та ін.), а також худож. структури, що не мають аналогів у реальному житті (симфонічна музика, архітектура), або є ірреальним відображенням дійсних явищ (сюрреалістичне мистецтво) чи довільним вираженням естетичної фантазії певного митця (безпредметне мистецтво). Суть М., феномен його впливу на людей протягом багатьох століть є об'єктом суперечок естетиків і мистецтвознавців. Одні вбачають призначення М. у створенні зразків краси, інші — у вираженні думок і почуттів митця, його підсвідомості; ще інші вважають М. засобом спілкування людей шляхом реалізації ігрової активності тощо. Найпоширеніша точка зору на призначення М. — воно покликане створювати прекрасне (І. Кант). Однак таке розуміння звужує естетичні, виховні, пізнавальні й комунікативні можливості М. Подібні погляди піддав критиці І. Франко у ст. "Із секретів поетичної творчості" (1899). У процесі тривалої сусп. практики, в ході еволюції естет. свідомості М. виокремилось у самостійний вид діяльності людини. На відміну від ін. видів трудової діяльності М. зберегло в собі різноманітні сусп. функції: здатність бути одночасно засобом пізнання та морального вдосконалення людини і засобом комунікації та розваги. Разом з тим роль М. не зводиться до жодної з цих функцій окремо. Спроможність М. відображати найрізноманітніші сторони буття, "загальноцікаве в житті" (М. Чернишевський), виражати почуття, задовольняти потреби людей у творчості зумовлює універсальність впливу М. на людину, її розум і волю, робить М. засобом інтелектуального збагачення, морального, естет. і реліг. виховання. Розвиваючись за власними законами, М. одночасно пов'язане із змінами в суспільстві, його матеріальною і духовною культурою, частиною якої воно є. В діалектичній взаємозалежності М. і тих, на кого воно розраховане, — один з ключів до розуміння ролі М. у той чи той істор. період; до адекватного тлумачення худож. текстів, які із зміною епох набувають нової інтерпретації; до осягнення особливостей їхнього змісту і виражально-зображувальних структур. М. розвивається у тісній взаємодії з формами сусп. свідомості — наукою, мораллю, релігією, але воно істотно відрізняється від них. Незважаючи на те, що М. і наука мають спільний предмет зображення і пізнання — об'єктивний світ, вони користуються різними методами його дослідження й відтворення. Якщо наука подає наук. картину об'єктивного світу, то М. — художню. М. не прагне до адекватного відтворення дійсності, до зображення її особливостей у вигляді наук. законів і категорій. Умовність, образність, гіперболізація, метафоричність М. — невід'ємні засоби та прийоми естет. оцінки й зображення явищ дійсності, а також відтворення почуттів і переживань людини. Створюючи худож. образи, стверджуючи або заперечуючи ті чи ті ідеали, виражаючи певні настрої і почуття, митець ніби примушує людину стати співучасником зображуваного ним. Спілкуючись з М., людина дістає можливість перенестися в інший, ілюзорний, нерідко віддалений від неї історично чи географічно світ, засвоювати попередній досвід людства і отримувати естет, насолоду від мист. твору, його довершеності і краси. З виникненням класового суспільства, розгортанням політ. та ідеол. зіткнень М. дедалі активніше використовується як дійовий інструмент духовного впливу, що має як позитивні, так і негативні наслідки для його розвитку. Однак це не усунуло пріоритет загальнолюдського у М. Підтвердженням того в л-рі є твори Софокла, Данте, В. Шекспіра, Й. В. Гете, Л. Толстого, Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки. Світові шедеври М., які дійшли до нас через віки, свідчать, що в них, попри всілякі інші тенденції, домінує загальнолюдське у вирішенні т. з. вічних проблем — життя і смерті, любові й обов'язку, вини та каяття, патріотизму і милосердя тощо. У видах М. (література, скульптура, живопис, музика, театр, архітектура, кіно), його жанрах (симфонічна і камерна музика, художні й докум. фільми), родах (епічні, ліричні), історичних типах, стилях (готика, бароко, класицизм, романтизм і т. д.) знаходять вияв творчі здібності людини, реалізуються сусп. функції М., різноманітні естет, смаки і худож. потреби суспільства. Кожний вид розгалуженої системи М. по-своєму відображає співвідношення загального й окремого в образному відтворенні світу, різний ступінь зображальних і виражальних можливостей, раціонально-понятійного та емоц.-почуттєвого моментів, неоднакову спроможність передачі інформації. Наприклад, література, інструментом зображення якої є слово, має перевагу перед музикою в можливості адекватнішого зображення соціальних конфліктів, політ. та ідеол. процесів, передачі інформації. Однак музика здатна все ж більш безпосередньо виразити людські почуття у всьому багатстві їх нюансів. Структура сучасного М. склалась історично в процесі еволюції засобів образного освоєння світу, удосконалення худож. форм, усієї сукупності зображувально-виражальних засобів, зближення худож. творчості з ін. видами людської діяльності. Так, на основі взаємодії науки, техніки і мист-ва виникло кіномистецтво, ставши одним з найвпливовіших видів М.

Історія світового М. відбиває складний і суперечливий шлях людства, періоди сусп. піднесення, прогрес. розвитку, застою і занепаду, зміни світогляду та духовних потреб людей. Зокрема в Україні М., після творчого злету стилів і форм у 20 — на поч. 30-х pp., зазнало руйнівного впливу сталінщини й тоталітаризму, посушливої ідеологізації, адміністрування, штучного нав'язування (як єдиного) методу "соціалістичного реалізму", вилучення з культури, та й з життя, її видатних діячів. Піднесення мистецтва, яке почалось у країні у 80-х pp. на основі демократизації, гласності і нового мислення, нац. відродження, підтверджує істину, що худож. культура може повнокровно розвиватися лише в умовах демократії, свободи слова і творчості, державної, національної незалежності, вільної та рівноправної взаємодії культур різних народів.

Сучасне мист-во дедалі повніше відображає гострі конфлікти й динамічні зміни, що відбуваються в суспільстві під впливом боротьби різних соціальних сил, наук.-тех. прогресу, розвитку засобів масової комунікації. Сьогодні мист-во зазнає негативного впливу антихудожніх стереотипів "масової культури", уніфікації. Починаючи з 20-х pp. 20 ст. поширюються всілякі технократичні пророцтва :про неминучу "смерть мистецтва" і заміну його наук. творчістю. Однак такі протиставлення мистецтва науці безпідставні, оскільки йдеться про різні форми пізнання і перетворення світу, які не виключають одне одного. М. як джерело худож. насолоди і засіб пізнання світу зберігає свою роль у суспільному процесі, хоч форми його, звичайно, можуть змінюватись. Основою його життєздатності є нерозривні зв'язки з духовними інтересами та естет. потребами людей, краса, багатство і досконалість худож. форм.

Поняття "мистецтво" вживають і в переносному значенні, коли йдеться про високий рівень майстерності в будь-якій галузі практичної діяльності.

■ Літ.: Искусство стран и народов мира, т. 1 — 5. М., 1962 — 81; Мастера искусства об искусстве, т. 1 — 7. М., (965 — 70; Історія українського мистецтва, т. 1 — 6. К., 1966 — 68; Довженко О. Про красу. К., 1968; Художественное в эстетике и в искусстве. К., 1990.

М. В. Гончаренко.