іронія

іро́нія

• іронія

(грец. ειρωνεία — лукавство, удавання)

- худож. засіб.

1) У стилістиці — особливість стилю, що полягає у невідповідності між прямим змістом висловлювання і його справжнім (прихованим) значенням, яке легко вгадується. Іроніч. вислів характеризує ставлення того, хто говорить (пише), до предмета мовлення, засвідчує крит. позицію автора щодо зображуваних явищ і персонажів, але може бути й свідомою автоіронією проти самого себе. І. має різні емоційні відтінки — від співчуття до злого висміювання й знущання. Особливо дошкульна, гірка І. називається сарказмом. Залежно від ситуації І. може виступати як засіб сатири, форма дотепу, висміювання, глуму. І. відносять до тропів, іноді — до фігур стилістичних.

2) В естетиці — це різновид комічного, філос.-естетична категорія, що характеризує розбіжності між наміром і наслідком, задумом і об'єктивним змістом кінцевого результату, чим фіксує парадокси розвитку, певні сторони діалектики становлення. З невідповідності усталеного уявлення про предмет чи явище і способу висвітлення їх суті виникає комічний ефект. На думку О. Потебні, І., як метод доказу і переконання, поділяється на три типи: інакомовлену — як ззперечення стверджуваного чи заміна його вдаваною суперечністю; метафоричну, коли уявлення про предмет береться з кола понять, не пов'язаних з цим предметом; стилістичну, що виникає з протилежності високого стилю мовлення і банальності чи нікчемності думки. Коли останній тип І. зберігає виразні сліди використання якогось твору (найчастіше — стилю та образів) — виходить пародія. Поняття І. як естетичної категорії історично змінювалось. З 5 ст. до н. е. І. була риторичним прийомом (твори Лукіана, пізніше — Еразма Роттердамського, Дж. Свіфта). З відходом від риторичного розуміння І. нім. романтики (Ф. Шлегель, А. Мюллер) спрямували І. на експеримент з літ. формою, використовуючи її як спосіб заперечення всього нерухомого і закам'янілого. В кін. 19 — на поч. 20 ст. виникають концепції епічвої І. (Б. Брехт, Т. Манн), що відображають діалектичну складність стосунків письменника зі світом.

В укр. л-рі І., зокрема риторична, була поширена у творчості письменників-полемістів. Мандрівні дяки, Климентій Зіновіїв, Г. Сковорода, використовуючи народну сміхову культуру, започаткували перехід до романтичної І., яка характерна для творчості поетів-романтиків, а також Т. Шевченка й І. Франка, а в укр. рад. л-рі — Ю. Яновського, М. Куліша, М. Бажана та ін.

На початку 60-х pp. 20 ст. поширилась І. як засіб зниження надмірної ліричної піднесеності — і в поезії (В. Симоненко. І. Драч, Л. Костенко), і в прозі (О. Ільченко, В. Земляк, В. Міняйло, Григір Тютюнник, В. Дрозд, Є. Гуцало).

■ Літ.: Івакін Ю. О. Сатира Шевченка. К., 1959; Блок А. А. Ирония. В кн.: Блок А. Собрание сочинений, т. 5. М. — Л., 1962: Лосев А. Ф., Шестаков В. П. История эстетических категорий. М., 1965; Лосев А. Ф. Ирония античная и романтическая. В кн.: Эстетика и искусство. М., 1966: Борев Ю. Комическое. М., 1970; Гайденко П. П. Трагедия эстетизма. М., 1970: Берковский Н. Я. Романтизм в Германии. Л., 1973; Дземидок Б. О комическом. М., 1974; Габитова P. M. Философия немецкого романтизма. М., 1978.

П. І. Майдаченко.