відбирати

ВІДБИРА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., ВІДІБРА́ТИ, відберу́, бере́ш; мин. ч. відібра́в, бра́ла, ло; док.

1. кого, що. Віднімати, забирати кого-, що-небудь насильно.

Почали курей по хатах однімати, яйця одбирати (Г. Квітка-Основ'яненко);

Одібрали [розбійники] гроші в брата та й пустили (Марко Вовчок);

Я відібрав у хлопців три гранати (Ю. Яновський);

// що. Позбавляти права володіти чим-небудь, мати що-небудь.

– Якби-то багатство... А то от останню землю одбирають (Панас Мирний);

Добре запам'ятав посол умови, що відбирали в козаків усі їх вольності й права (З. Тулуб);

// що. Брати в кого-небудь те, що належить віддати.

[Перун:] Пора нам іти податки відбирати, там уже десь люди з книжечками чекають (І. Франко);

У ліжку вже вирішила Дарка, що зустріне завтра вранці листоношу перед ворітьми. Відібрати листівку в нього і заховати так, щоб про неї ніхто ніколи не дізнався (Ірина Вільде);

// що. Брати, забирати що-небудь назад.

Антосьо і вухом не вів: підцапивши гроші, порозпозичав, а після лиш відбирав та гайнував (А. Свидницький);

– Пан з людей надрав, – уверне Чіпка... – У пана своє одбери (Панас Мирний).

2. що, перен. Позбавляти когось яких-небудь якостей, властивостей, почуттів і т. ін.

Його мутні, непритомні очі, раз у раз звернені на мене, відбирають мені спокій, сон (М. Коцюбинський);

[Андромаха:] Ти одібрала Гектору одвагу, зламала дух зловісними речами, убила віру й певність (Леся Українка).

3. що. Змушувати витрачати час, енергію і т. ін.

[Ізоген (устає):] То я не буду відбирати часу. Зостанься з миром, брате (Леся Українка);

Трос завдав чимало мороки хлопцям, відібравши силу часу й зусиль (М. Трублаїні).

4. кого, що. Брати, вибирати кого-, що-небудь, виділяючи із загальної сукупності за певними ознаками.

Кропивницький умів відбирати типові явища в житті і вносив їх у свої п'єси (з мемуарної літ.);

– Ану, стара!.. – Яку тобі і дочкам треба одежу, .. те собі відбери (Г. Квітка-Основ'яненко);

Серафима Миколаївна, помітивши мій голос і слух, відібрала мене до свого хору (П. Тичина).

5. що. Брати частину чого-небудь для промислового використання, проведення аналізів, проб і т. ін.

Якщо під час буріння свердловини з'являються вода, газ або нафта, слід відбирати їх проби (з навч. літ.).

6. що, заст. Одержувати що-небудь від когось.

Уже з місяць як одбираю і од роду і од добрих людей звістки! (Панас Мирний);

До дев'ятої одягався [Русович] і снідав, о дев'ятій відбирав пошту і до десятої прочитував листи й часописи (Б. Лепкий);

[Неріса:] Та й ти, як спадок одібрав по батьку, то не питав, хто й як його надбав (Леся Українка).

(1) Відбира́ти (забира́ти) / відібра́ти (забра́ти) си́ли (си́лу) у кого, рідко кому і без дод. – робити безсилим кого-небудь; виснажувати, знесилювати.

Все його існування – гірка і тяжка праця, яка забирала силу, молодість, здоров'я, навіть саме життя (із журн.);

Як згадаю дорогу додому, то аж страх бере, стільки вона забере у мене сил (М. Коцюбинський);

[Кассандра:] Ти одібрав мені остатню [останню] силу тим спогадом (Леся Українка).

◇ Бог (Го́сподь) ро́зум відібра́в (відня́в, забра́в і т. ін.) див. Бог;

Бра́ти (забира́ти, рідко відбира́ти) / взя́ти (забра́ти, рідко відібра́ти) сло́во див. бра́ти;

Відбива́ти (відбира́ти, перебива́ти) / відби́ти (відібра́ти, переби́ти) хліб див. відбива́ти;

(2) Відбира́ти / відібра́ти но́ги (ру́ки, ру́ки й но́ги) перев. безос., кому і без дод. – позбавляти кого-небудь здатності володіти ногами, руками.

Втома одбирає руки й ноги; лежав би так і не ворухнувся! (Панас Мирний);

Рицар не міг зійти з місця і падав на коліна, лякаючись, що йому відібрало ноги (П. Загребельний);

(3) Відбира́ти / відібра́ти па́мороки (тя́му):

а) (у кого, кому) хто-небудь втрачає здатність ясно осмислювати, усвідомлювати або сприймати щось.

Знов почало в мене одбирати памороки (І. Нечуй-Левицький);

б) (у кого) позбавляти кого-небудь здатності ясно осмислювати, усвідомлювати або сприймати щось; запаморочувати когось.

– Усе .. привиджуються його чорні очі, неначе він одібрав у мене памороки (І. Нечуй-Левицький);

(4) Відбира́ти / відібра́ти ро́зум кому:

а) позбавляти кого-небудь здатності нормально мислити, розуміти щось.

Вона [Рахіра] відбирала йому весь розум і всю свідомість його єства (О. Кобилянська);

Кого хоче Бог покарати, тому розум відбирає (П. Козланюк);

б) хто-небудь втрачає здатність нормально мислити, розуміти і сприймати щось.

Розум мені відібрало, а коли став потроху оговтуватись, .. згадалось мені, що такі самісінькі очі, як у Петра Зосимовича Варави, бачив я і в тієї славної телички, за яку рідна жінка Мартоха позичила мене Дармограїсі (Є. Гуцало);

(5) Відбира́ти / відібра́ти слух – позбавляти кого-небудь здатності чути.

Ні слова Мотря, пішла, зігнувшись, мов не до неї річ. Тяжка печаль одбирає .. слух (Панас Мирний);

(6) Відбира́ти (відніма́ти) / відібра́ти (відня́ти) життя́:

а) (у кого, рідко кому) доводити до смерті, умертвляти, убивати кого-небудь.

Двоє відбирають життя в третього і закопують його в вугілля (Ю. Яновський);

Вона бачила нещасливу матір, котра .. хотіла відібрати собі й дітям життя (Н. Кобринська);

Знов загинула душенька праведна .. Доле зненавидна [зненависна], Ти за що їй життя відняла? (П. Грабовський);

б) знищувати що-небудь.

І не відає [філоксера], що над нею стоїть істота, котра сильною рукою відбере життя мільярдам ворогів винограду (М. Коцюбинський);

(7) Відбира́ти (відніма́ти) / відібра́ти (відня́ти) мо́ву кому, у кого:

а) (безос.) хто-небудь втрачає здатність говорити від несподіванки, здивування, хвилювання, переляку, гніву і т. ін.

Біленьке, злегка пойняте загаром, воно [дівча] так невимушено розглядало Данька, що йому притьмом відбирало мову (О. Гончар);

Треба було озватися до неї, привітатись, а в мене відібрало мову, стояв як пень (Ю. Збанацький);

Оля ж, видно, всього сподівалась, тільки не того дружнього усміху. Може, через те й мову їй відібрало? (Є. Гуцало);

– Ні, ні, я точно знаю! – Сидорчук так наполошився, що йому мало не відняло мову (Ю. Бедзик);

б) позбавляти кого-небудь здатності говорити.

У старої нахабство гостя відібрало мову, вона тільки показувала йому на інший стілець (Ю. Яновський);

(8) Відбира́ти (відніма́ти) / відібра́ти (відня́ти) се́рце (ду́шу, се́рце й ду́шу) у кого і без дод. – позбавляти кого-небудь спокою, душевної рівноваги.

– За що в мене душу віднімаєте?.. Не можу без вашої Марусі жити! (Г. Квітка-Основ'яненко);

– Усе бачу перед собою його смуглявий вид, привиджуються його чорні очі, неначе він .. одібрав серце й душу (І. Нечуй-Левицький).