вікувати

ВІКУВА́ТИ, у́ю, у́єш, недок.

1. Проживати свій вік; жити.

То так він і жив собі, й добре йому велося все: .. вікував він собі гарненько з дочкою (Марко Вовчок);

– Хіба .. так удовицею й вікуватимеш? (Є. Кравченко);

Сорочине плем'я, що вікувало по навколишніх лісосмугах в наскрізь продутих гніздах, – не забарилося. Воно почуло голос тривоги (М. Вінграновський);

// Довго перебувати, жити де-небудь.

– Не вікувати ж мені, думаю собі, у наймах, треба б уже хоч клаптик свого поля мати... (М. Коцюбинський);

– Не кури, – спокійно стримав його Максим. – Сіно підпалиш. – А тобі шкода? Чи ти тут вікувати надумав? (З. Тулуб).

2. перен. Завжди, постійно бути наявним де-небудь (про неістоти).

Тут, в полонині, де небо накриває безлюдні простори, що живуть в самотині тільки для себе, вікує тиша (М. Коцюбинський).

◇ (1) Вік (рідко віки́) вікува́ти / звікува́ти:

а) жити, перебувати де-небудь усе життя.

А він таки собі подумав, що тут йому віки вікувати (А. Крушельницький);

– Тільки в мене й роду, що був син. А я одна вік свій звікувала у своїй хаті (І. Нечуй-Левицький);

– Е-е, – скрипів Галатин, – перебратись не штука. А тільки ж я вік свій тут звікував (Є. Гуцало);

б) (перев. ким) бути, працювати ким-небудь або перебувати в якомусь становищі все життя.

Навіть подумати лячно, щоб піддатися, щоб вік вікувати у ярмі, у рабстві, під чоботом чужинця... (Є. Доломан);

Робота в мене – тихішої не знайдеш: бакенщиком вік звікував (О. Донченко).

Джерело: Словник української мови (СУМ-20) на Slovnyk.me