віяти

ВІ́ЯТИ, ві́ю, ві́єш, недок.

1. Рухатися (про повітря).

Сонце гріє, вітер віє З поля на долину, Над водою гне вербою Червону калину (Т. Шевченко);

Віє весняний благий вітрець (Марко Вовчок);

Уже третій тиждень віяв суховій (П. Панч);

Ні вітер не віє, ні крук не паде (І. Багряний);

* Образно. Нескладно говорив Андрій, хвилювався, проте аж бризкала од його [нього] енергія, жива сила вітром віяла з його очей, од його рухів, од голосу (С. Васильченко);

// Розноситися, ширитися в повітрі.

Віють з поля чудові пахощі од нестиглого зерна і польових квіток (М. Коцюбинський).

2. чим, безос. Обдавати подувом пахощів, холодом і т. ін.

Із садочка красно Пахощами віє (М. Старицький);

Віяло вогкістю (В. Барка);

Від граніту віяло холодом і запахом водоростей (О. Ільченко);

* Образно. Духмяним диханням весни віє від багатьох творів В. Сосюри (з навч. літ.);

// перен. Відчуватися, поширюватися.

Ранковий туман, що ним завжди починається в Примор'ї літній день, давно розвіявся, .. від усього віяло миром і злагодою (Б. Антоненко-Давидович);

Від зіщуленої постаті візника .. віяло безнадійною покірністю (О. Іваненко).

3. Маяти, розвіватися.

Прапор віє над дахом (М. Рильський);

// чим. Махати.

Щось віє покривалами тонкими, так прудко-прудко, крутячись у танці... (Леся Українка);

Над бездонними глухими ущелинами віють крилами чорні птахи (О. Донченко).

4. що і без дод. Очищати зерно на вітрі або віялкою.

Чіпка – на току, коло хліба порається: молотить, та віє, та околот в'яже... (Панас Мирний);

Цей день так і минув: біля воза до обіду провозилися, по обіді в клуні віяли зерно (А. Головко);

Жінки, дівчата косять, в'яжуть, віють, возять на коровах, носять важкі мішки, працюють просто каторжно – і ні тіні скарги (М. Бажан).

Джерело: Словник української мови (СУМ-20) на Slovnyk.me

віяти

Значення в інших словниках