городити

ГОРОДИ́ТИ, роджу́, ро́диш, недок., що.

1. Ставити що-небудь (огорожу, тин, паркан).

Не одному хазяїну поміг пліт городити, скільки кіп хліба ціпом збити: на усі руки був наш Денис (Г. Квітка-Основ'яненко);

– А що, Лавріне, чи будемо городити тин, чи, може, й без тину обійдеться? – сказав Карпо (І. Нечуй-Левицький);

Смерди, що жили під стінами Гори, можуть городити нові двори на вільних землях за Щекавицею й на Дорогожичі (С. Скляренко);

– Чи паркан городитиме? – дивувались люди, намагаючись розгадати наміри силача (А. Шиян).

2. перен., розм. Говорити дурниці, нісенітниці і т. ін.

– Ти, дитино, не бійся того, що там татко городить у своїй ображеній амбіції (І. Франко);

Часто вiн городить таке, що й на вуха не налазить (Р. Андріяшик);

При здоровому глузді Марко Груша, при тямі? Таке городить (Є. Гуцало).

◇ (1) Городи́ти (рідше гну́ти) небили́ці (дурни́ці, вся́чину і т. ін.) – говорити що-небудь нерозумне, несерйозне; базікати.

Регочуться [люди] дуже, мов бджоли гудуть, Вигадують штуки і всячину гнуть (Є. Гребінка);

Дурниці ти, Парамоне, городиш, все тобі жарти на умі (Ю. Яновський);

Дорогою їх наздогнав Яків Плачинда.., їй [Любі] довелося городити Якову різні билиці й небилиці (М. Стельмах);

– Кинь, Ніно, дурниці городити, – сказала Надя слабим голосом (О. Сизоненко);

(2) Горо́д (рідко тин) городи́ти – починати яку-небудь копітку справу.

– Та чи варт тоді город городити? Чи не краще тоді вдома лишитися? (Г. Коцюба);

– Перш за все, Мусію Степановичу, відібрати землю у поміщиків. Без цього нема чого і город городити (А. Головко);

Мабуть, це викликало б у всіх посмішку – навіщо було город городити, навіщо затівати (із журн.);

Трапляється, що не збагнеш: навіщо все це, чого було отой тин городити? (з газ.);

Плести́ (верзти́, городи́ти і т. ін.) / наплести́ (наверзти́, нагороди́ти і т. ін.) нісені́тницю (нісені́тниці) див. плести́.