лишенько

ЛИ́ШЕНЬКО, а, с.

Пестл. до ли́хо¹ 1.

А я зрадів би, моє диво! Моя ти доле чорнобрива! Якби побачив, нагадав Веселеє та молодеє Колишнє лишенько лихеє (Т. Шевченко);

Якась молода ставна дівчина заплаканая стояла, прихилившися до стінки, пильненько дивлячись на свічечку, що жарко палала, та, мабуть, чуючи своє лишенько та думаючи про свою бідоньку (Марко Вовчок);

А Вівці ж що? Хіба ж вони поснули, На раді стоячи? Про їх же діло йшло?.. От те ж то й лишенько! Овечок не було (Л. Глібов);

Лишенько! То не огонь паше [пашить], то лице Мотрине; то не іскри сиплються – то її кльони й прокльони та духопелики (Панас Мирний);

Жаль і тих конят, Що так замучились, – та ба, і з ними лишенько мені: В сусіда, бач, до досвіта на ніч вони позичені (І. Франко);

Чи надовго лиман Такий тихенький? Чи надовго хлопча Не зна лишенька? (Дніпрова Чайка);

Мені в дівчини краще, ніж у княгині, .. красую, пишаю, лишенька не знаю! (Леся Українка);

– Коли гульк, – оповідав Тищенко, – стоять? Чорніють! Лишенько – ведмеді! Ми за бердани – і давай поливати (І. Багряний);

І що то він тримає в'юнке та блискуче в руках? Лишенько, та це ж бо залізний ланцюг у його руках порубцьованих та покритих бородавками (Є. Гуцало).

◇ (1) Ли́шенько [ли́хо] напа́ло на кого і без дод., нар.-поет. – хто-небудь перебуває у скрутному становищі, у когось неприємності, нещастя і т. ін.

[Жаби:] Ой, Доле, змилуйся в пригоді! Напало лишенько та й годі: Король просвітку не дає. Клює нас та й клює! (Л. Глібов);

І сказав йому [воякові] князь, яке лихо напало. Відповів молодий: “Коб на тім лише стало!” (І. Франко);

Ох (ой), [мені́] ли́хо! <�Ой (ох), ли́шенько (ли́шечко) [мені́ (моє́)]!> див. ли́хо¹.