називати

НАЗИВА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., НАЗВА́ТИ, ву́, ве́ш, док., кого, що.

1. перев. док. Давати кому-, чому-небудь назву, ім'я.

Любяч – так здавна називали люди полянського племені городище роду Воїнів над Дніпром (С. Скляренко);

Громадою при долині Його поховали І долину і криницю На пам'ять назвали Москалевою (Т. Шевченко);

Сьогодні скінчив невелику річ для “Вісника”, назвав її “Іпtеrmео” (М. Коцюбинський);

– Назвіть мого внука Павлом (О. Довженко);

// Давати прізвисько, кличку кому-небудь або обзивати когось.

– Називає вона моїх лобурями... а у неї нестеменний лобур! – і дивиться усе спідлоба (Панас Мирний);

Зараз-таки назвала мене жінка кримінальником: через те, що обстрижений (Л. Мартович);

Ще в школі був у нас учитель, ми його називали Колба, мабуть, тому, що голова його, лиса, лобата, на шиї тоненькій, справді нагадувала нам колбу (О. Гончар);

// Звати, іменувати кого-, що-небудь.

За що вони тепер мене В палатах вітають, Царівною називають, Очей не спускають 3 мого цвіту? (Т. Шевченко);

Данило жодного разу не називав себе королем і всім наказав, щоб не вживали цього слова (А. Хижняк);

– Сідайте, будьте ласкаві! – сказала Любка і хотіла назвать Джерю татом (І. Нечуй-Левицький);

Мальовничий Крим – чудовий куточок нашої Батьківщини – по праву називають в народі перлиною країни (з наук.-попул. літ.).

2. Визначати, характеризувати кого-, що-небудь якимсь словом, позначенням і т. ін., виявляючи своє ставлення.

Зять називав тестя божевільним та казав, що він запродав душу нечистій силі (М. Коцюбинський);

[Костомаров:] Кажи – чим закінчилось? [Мордовець:] Чим же? Гарним (Самозадоволено). Батьком, заступником покривджених мене тепер вже називають (П. Тичина);

[Гарасим:] Ну, навряд назвав би я того добрим чоловіком, хто б мені очі повиймав (Панас Мирний);

Він почував, як росте в ньому те, що Андріяка назвав би класовою ненавистю до ворогів (О. Гончар);

// Розцінювати яким-небудь чином.

– Їздових стереже! Коней їм годує! А вони [їздові] собі сплять сном праведників... Ну, як це назвати, Хаєцький? (О. Гончар).

3. Вимовляти назву, ім'я кого-, чого-небудь.

Листоноша роздає листи, називаючи прізвища (А. Головко);

На дверях знову появилася гарненька секретарка і тихим, іменно секретарським голосом .. назвала прізвище: Хомутенко (Григорій Тютюнник);

Коли головуючий назвав Федора Голованя, він спершу навіть не повірив, що це стосується його (Д. Ткач);

// Повідомляти, сповіщати кому-небудь, доводити до відома.

Позаписував їх ймення й прізвища. Микола назвав себе Іваном Гриценком. Кавун назвав себе Панасенком (І. Нечуй-Левицький);

Я ніколи не називав свого прізвища, коли не знав точно, нащо про нього питають (Л. Смілянський);

// Визначати, призначати (ціну, плату).

І хоч не такі вже великі гроші за щастя назвав агент, але чимало строкарів не могли стягнутися на них, навіть продавши до цурки все своє майно (М. Стельмах).

4. тільки док., розм. Скликати, запросити кого-небудь у якійсь кількості.

Напекла блинців [млинців], назвала кравців, а кравець за блинець [млинець] та й побіг у танець (Номис).

◇ (1) Назива́ти / назва́ти ре́чі їх (ї́хніми, свої́ми, вла́сними і т. ін.) імена́ми – говорити про кого-, що-небудь прямо, відверто, недвозначно і т. ін., не добираючи делікатних слів чи висловів.

Він саме оповідав тепер подробиці любовних своїх авантюр, називаючи речі їх іменами (Г. Хоткевич);

А це приміщення істотно відрізняється від вітальні люб'язного начальника поліцейської управи, – сказав Іван Іванович, мацаючи сірі кам'яні стіни. – Називай, тату, речі їхніми власними іменами. Просто – жандарм Куронума, – похмуро обізвався Володя (О. Донченко);

– Ви ображаєте мене, молодий чоловіче! – Зовсім ні. Я називаю речі своїми іменами (В. Речмедін).