напускати

НАПУСКА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., НАПУСТИ́ТИ, ущу́, у́стиш, док.

1. чого. Давати можливість чому-небудь проникати кудись, заповнювати, займати собою що-небудь у якійсь кількості.

Бабина онука, дівчина, знай снувала з хати в сіни, а з сіней в хату, та напускала холоду (Панас Мирний);

Уже поблискувало [на дні водойми] дзеркало води, що її тільки почали напускати (О. Гончар);

Кожний раз такого диму з тютюну напустить [майор] на всю хату, що я аж млію (Леся Українка);

– Насипали ми височенну греблю, збудували млин. А в став напустили різної риби (З. Тулуб);

// кого. Дозволяти, давати можливість кому-небудь увійти, в'їхати і т. ін. кудись у якій-небудь кількості; впускати.

Ворота в баштах запирали [троянці], Своїх ховатись не пускали, Бо напустили б і чужих (І. Котляревський).

2. Направляти, посилати кого-небудь проти когось (з метою нападу і т. ін.).

Заводив він у думках свого товариша в темні лісові нетрі, напускав на його розбійників, .. тоді сам вибігав з-за кущів з рушницею, розгонив розбіяк (С. Васильченко);

// Намовляти, підбурювати, підбивати кого-небудь проти когось; нацьковувати.

– Тебе так і шпигає щось зайняти, розгнівати матір, напустити її, розгнівану, на мене (Панас Мирний).

3. на кого, кому, розм. Насилати на кого-небудь щось (біду, страждання, горе і т. ін.).

[Мекдугел (до робітників):] Хіба я навмисне напускаю на вас недугу, чи, може, отруюю вас чим-небудь? (Мирослав Ірчан);

– Може, це він пошесть нам напускає? (П. Панч).

4. що і без дод., у сполуч. зі сл. на себе, розм. Надавати своїй поведінці, зовнішності якого-небудь вигляду, характеру і т. ін.

Розповідає біду свою Щур, зітхає, журно головою похитує, та й сам собі вже дивується, чи це справді йому така туга, чи більше напускає на себе (С. Васильченко);

Він [отаман Каленик] через те і в старшину не вийшов, через свою ту маломовність .. А може, й умисно старий то на себе напускав, бо таки не любив старшинувати (М. Грушевський);

Я напустила на себе поважний вид (І. Франко);

Він розкланявся, поусміхався туди й сюди, намагаючись напустити на себе недбалу жартівливість (П. Загребельний);

// Виражаючи невдоволення, хмурити, зсувати брови, морщити лоба; насуплювати.

Андрій Коваль напускав брови (Я. Качура);

Продає тут маківники якась огрядна молодиця .. Непривітна, Напустила брови, як пущик (Марко Вовчок).

5. Насовувати, спускати на що-небудь (про волосся, одяг і т. ін.).

Дівчата, навпаки, передусім помічають молодого сержанта. Спотикаючись на рівному, вони напускають свої барвисті шалі на самі брови і проходять, зашарівшись (О. Гончар);

Почав [Вітя] визиратись: зіб'є кучері на голові, напустить їх хмарою на чоло, тряхне головою – одірватись не може (С. Васильченко).

◇ (1) Напуска́ти / напусти́ти дурману́ – змушувати вірити в що-небудь нереальне; обманювати.

[Петя:] Стривайте. Ніби хрест поворухнувся. [Коваль:] Облиш. Дурману напускаєш (І. Микитенко);

Тамара Микитівна з качалкою в руках безцеремонно смикнула його [Гайсина] за рукав і погрозливо сказала: – Гляньте, який знайшовся. Напустив дурману, та й уже. Ні, голубе, любив кататися, люби і саночки возити! (П. Панч);

(2) Напуска́ти / напусти́ти тума́ну на кого і без дод.:

а) робити що-небудь незрозумілим, заплутаним і т. ін.

Чому ж автори раптом “напускають туману”? (із журн.);

Щось багато цей молодий колега напустив туману (М. Стельмах);

б) (на кого) обманювати, зваблювати когось.

При світлі такого вогника гордості важко “напустити туману” на дівчину пошляку, гульвісі, любителеві скороминущих насолод (з газ.);

(3) Напуска́ти (насила́ти і т. ін.) / напусти́ти (насла́ти і т. ін.) мару́ на кого – заворожувати кого-небудь, напускати чари на когось.

Шасть у хату Явдоха Зубиха, їх приятелька, конотопська відьма, що сама таку мару на них напустила і двері від них сховала (Г. Квітка-Основ'яненко).