облуда

ОБЛУ́ДА, и, ж.

1. розм. Удавання, лицемірство з метою обдурювання; фальш, неправда.

Той голосочок Облуди не знає, Ним само серденько Мовить-промовляє (Уляна Кравченко);

Яке життя, які діла і люди В його оповіданнях нешвидких, Яка дорога чесна, без облуди, Вела бійців у нетрях лісових! (М. Рильський).

2. розм. Нещира людина; лицемір.

Сей Іуда Недаром пильно так біжить! Когось-то тра [треба] оклеветати, Комусь-то хоче ся облуда Під ноги камінь підложить! (І. Франко);

Де він пропадав, облуда кручений, не знаю (І. Цюпа).

3. розм. Те, що відчувається, уявляється, привиджується; примара, мана.

[Лицар:] То був порив остатній, він показав, що крил моїх нема, що то була якась мана, облуда, немов я чув їх в себе за плечима (Леся Українка);

Мені здавалося, що в той вечірній присмерк на мене нахлинула якась облуда (М. Чабанівський).

4. діал. Зовнішній вигляд; оболонка.

– Не суди мене по облуді, не дивись на мене, як на старого воркотуна, котрий одно бурчить (Панас Мирний);

– Ти помиляєшся, мамо. Я ж бачу: він так шанує, так жаліє, так кохає тебе. – “Шанує”, “жаліє”, “кохає” саму облуду мою (Л. Яновська).

(1) Опти́чна облу́да (лу́да), заст. – те саме, що Опти́чний обма́н (див. обма́н).

Наші партії, се свого роду фата моргана, оптична луда, котра обом сторонам показує різниці, котрих у дійсності майже зовсім нема (І. Франко).

Джерело: Словник української мови (СУМ-20) на Slovnyk.me