охотник

ОХО́ТНИК¹, а, ч.

1. до чого і з інфін. Той, хто має особливу схильність до чогось, дуже любить що-небудь; любитель, аматор.

– А ти ж, Вітю, чого не пробуєш? Ти ж, казали, охотник до нього [меду], – звернулась до Віті Бондариха (С. Васильченко);

– Хороший хлопець Артем! .. А до книжок який охотник! (А. Головко);

– Дівчата, сідайте на санчата, я вас підвезу, – запропонував довготелесий табунщик, великий охотник до всяких розваг і витівок (С. Добровольський).

2. Той, хто виявляє бажання що-небудь зробити або одержати; охочий.

– Охотників багацько, а купців мало. Гуртом не спроможетеся телиці купить, а в моїй кишені хазяйнуєте, – звернувся Опанас до людей (Л. Яновська);

// Той, хто добровільно зголошується на виконання чого-небудь; доброволець.

Поезії новіших поетів якось не знаходять охотників до перекладання їх на великоруську мову (І. Франко);

Ми залишили кількох охотників на правдиву смерть, самі ж подалися очеретами вбік і вчасно вискочили з мішка (Ю. Яновський);

Набравши загін охотників, спішно вирушив [Вишневецький] до Молдавії (з наук.-попул. літ.).

ОХО́ТНИК², а, ч., розм., рідко.

Те саме, що мисли́вець.

Десь бабахнув охотник з рушниці – сплеснулась від того рибина в березі (Г. Хоткевич);

П'ятеро нас було дуже досвідчених охотників-влучаків, дуже цілких стрільців (Остап Вишня);

– Охотник! – І в голосі худого чується презирство. – Хіба справжній охотник вистрілить у глухаря, коли той співає? (В. Мисик).