плюватися

ПЛЮВА́ТИСЯ, плюю́ся, плює́шся; наказ. сп. плю́йся; недок.

1. Те саме, що плюва́ти 1.

Кустар порожнім мішком – лясь хуторянина по обличчю – і запорошив очі. Плюється той, протирає очі (А. Шиян);

// Бризкати слиною, говорячи, сміючись і т. ін.

Нерозумне дитя насторожило Дорохтея – він збагнув усе і, плюючись, з кийком налетів на Терентія (М. Стельмах);

// перен. Вивергати, викидати з себе (ку́лі, вогонь, дим і т. ін.); розкидати навколо себе часточки чого-небудь.

Кулемет сердито плювався просто в натовп козаків, що бігли слідом (П. Панч).

2. Плювати на кого-небудь або один на одного.

Одарочка, надимаючи щічки, почала студити [нирочку]. Разом з повітрям вилітали крапельки слини і падали на Івася. – Не плюйся! – .. промовив той, кладучи ложку (Панас Мирний);

[Дар'я Іванівна:] Що таке? так ви ще плюватися. Слухайте, я не буду з вами довго балакати, але... (І. Кочерга).

3. перен. Виявляти незадоволення, обурення з приводу чого-небудь, огиду до чогось.

Яшко постояв, подумав і пішов пити... Плювався згодом: – Не вода, помиї якісь. Тьху!.. (А. Головко).