пожалувати

ПОЖА́ЛУВАТИ, ую, уєш, док.

1. кого, що і без прям. дод. Виявити співчуття; змилуватися над ким-небудь.

– Чуже лихо, як кажуть, людям сміх, похлипаєш раз, люди пожалують, удруге – одвернуться, утретє – стануть сміяться (О. Стороженко);

– Винуваті, паночку, запізнилися. Простіть на сей раз – й пожалуйте, й помилуйте... (Панас Мирний);

// Приголубити кого-небудь, попестити.

Я було дивлюсь, як дядина голубить своїх дітей, та все думаю про свою матір: якби була жива моя мати, вона б мене пожалувала й гостинця мені принесла б (І. Нечуй-Левицький);

Вона.., посміхнувшись, з ніжністю пожалувала хлопця по голові (Д. Бедзик);

// Виявити увагу, прихильність до кого-небудь.

– Пожалуй же, Марусенько, молодицю, вклонися й пошануй (Марко Вовчок).

2. кого, що. Поберегти кого-, що-небудь; пожаліти.

– Пожалуйте животину!.. Якщо я їх битиму, то вони ж швидко геть потомляться і тоді вже запевне не побіжать (А. Кримський);

– Та я б за неї [землю] свою душу на шматки покремсав. – Свою покремсав би чи ні, а чужу не пожалував би, – подумав [Данило] (М. Стельмах);

// Залишити у себе, не побажати витратити (у 1 знач.).

Він не пожалував ста карбованців на видання творів самовродка Рябоклячки (М. Коцюбинський);

З отаких [боржників] я брав, кілько хотів та й що хотів. Бо мужикові як скрутно, то він нічого не пожалує (Л. Мартович).

3. кого, чого і без дод. Відчути жаль, сум з приводу чого-небудь, пошкодувати, пожаліти за чим-небудь.

– Візьми мене на плечі, пронеси старого, не пожалуєш свойого труду [труда] (І. Франко);

Коли я крицею зроблюсь на тім вогні, Скажіть тоді: – Нова людина народилась; А як зломлюсь, – не плачте по мені! Пожалуйте, чому відразу не зломилась! (Леся Українка);

// Відчути жаль, каяття.

– Той, що її [Маланку] візьме, не пожалує цього, – думав про себе [Лукин], коли бачив, як вона кидала вилами на скирту снопи (Н. Кобринська).

4. кого, кому що, заст. Подарувати що-небудь, нагородити чимсь.

– Я ніколи не забуваю добра, – вела далі княгиня. – За те, що чесно і добре працювала, хочу пожалувати тебе.., я тобі даю село Будутин (С. Скляренко);

Ні, це зовсім не те, що стара руїна Антін Денікін, якому по прибутті в Англію англійський король за вірну службу нібито пожалував титул лорда (О. Гончар).

5. до кого, з інфін., розм. Зайти, прийти, прибути куди-небудь, відвідати когось.

Олексій .. став пильно прохати охвицера [офіцера], щоб пожалував до нього хліб-солі одкушати [поїсти] (Г. Квітка-Основ'яненко);

– Увійди [до панича] та й кажи: просили барин і бариня, щоб пожалували до них (Панас Мирний);

– Красота! – сказав шофер. – Значить, Клим Васильович пожалували? Приємно... (Я. Гримайло);

// наказ. сп. пожа́луй, пожа́луйте. Ходи, ходіть, заходь, заходьте (при ввічливому запрошенні).

– Здоров, здоров, любий зятю, Пожалуй у хату! (з народної пісні);

– Пожалуйте, товаришу начальник! Ось воно, це розбите гніздо (І. Микитенко).