похилений

ПОХИ́ЛЕНИЙ, а, е.

1. Дієпр. пас. до похили́ти 1.

Пролетіли мимо запряжені цугом в закриті сани восьмеро коней, а за ними з кілька десятків вершників у жупанах з похиленими навскіс списами (Н. Рибак);

У відкритім степу ні душі, лише де-не-де бовваніє похилена вітром тичка з соняшничини (О. Гончар);

Тебе вітаючи, фантазіє ясна, Підводимо чоло, похиленеє в горі (Леся Українка);

Він поглянув суворо на маківку похиленої перед ним синової голови (Ю. Смолич);

* Образно. – Славна Чайчиха! – вітерцем шелестять слова. – Славна, славна молода! – погоджуються старі, літами похилені голови (М. Стельмах).

2. у знач. прикм. Який схилився від утоми, смутку і т. ін.

Старий щось стиха говорив, дівчина слухала, перед ним стоячи з похиленою голівкою (Марко Вовчок);

На його похиленім чолі видно було смуток і тяжку задуму (І. Франко);

І ніби бачу я похилені обличчя, і ніби чую я тривожний довгий зойк... (В. Сосюра).

3. у знач. прикм. Зігнутий, згорблений (під тягарем, від хвороби, горя і т. ін.).

Йдуть та й ідуть [заробітчани], чорні, похилені, мокрі, нещасні (М. Коцюбинський);

Я снив, немов боги озвалися до мене: Той, що струмиться баговинням вогким, І той – похилений під золотом снопів і грон (М. Зеров);

У непевному світлі вогника помітив [Безбородько] якусь похилену постать, що притулилася з боку веранди (Ірина Вільде);

// Який опустився, зігнувшись, перекосившись під вагою, натиском чогось, від часу і т. ін.

А онде, онде за Дніпром, На пригорі, ніби капличка, Козацька церква невеличка Стоїть з похиленим хрестом (Т. Шевченко);

Вітерець не шелестить; А з похилених берізок Свіжий ладан капотить (А. Кримський);

В зарослому травою дворі єдиною будівлею, крім похиленої набік хати, була довга розхристана повітка (Олесь Досвітній).

4. у знач. прикм. Те саме, що похи́лий 2.

Земля біля Хотина похилена до ріки і порізана глибокими ярами, які ближче до Дністра ширшають (О. Маковей);

На слабо похилених рівнинах, де рух води сповільнюється, породи відкладаються (з навч. літ.).