похований

ПОХО́ВАНИЙ, а, е.

1. Дієпр. пас. до похова́ти.

На погожім небосклоні [небосхилі] виткнулась Княжа гора, а ближче, на Чернечій горі, де похований Шевченко, на самому вершечку рябіють штахетики (М. Коцюбинський);

Хто любить своє життя, хай молиться, щоб помирати на суші. Та персонально я – волію бути похованим у морі (Ю. Яновський);

З-під жовтого піску, порослого хирлявим будячком, визирають стовбури житла... Ціле місто, а може, й столиця похована під ним... (Олесь Досвітній);

Брати мої, нащадки Прометея!.. ви поховані в землянках, звідки навіть Не чутно брязкоту кайданів, ні стогнання, Ні непокірних слів (Леся Українка);

Мені Не жаль було давно одбутих, Давно похованих, забутих, Моїх кривавих тяжких сльоз [сліз] (Т. Шевченко);

Молодиці пішли в садок і познаходили поховані в бур'яні клунки з борошном (І. Нечуй-Левицький);

// у знач. ім. похо́ваний, ного, ч.; похо́вана, ної, ж. Той (та), якого (яку) поховали, погребли.

Мертва могила над смертю мовчить, і про страшну таємницю під нею голос похованих в ній не кричить (Леся Українка);

// похо́вано, безос. пред.

Ходив [О. С. Пушкін] по старовинній горі Щекавиці, де за літописним переказом поховано князя Олега, – чи не там уперше виникла ідея “Пісні про віщого Олега”? (М. Рильський);

Скільки дрібновласницьких меж поховано навіки під оцим розкішним масивом виплеканої землі! (Ю. Яновський);

– Хліб поховано, розкрадено (І. Кириленко).

2. у знач. прикм., перен. Забутий ким-небудь; який (якого) доводиться забувати; пущений у непам'ять.

Звідки ці сльози на очах, чому воскресають поховані спомини, і мучать, і крають душу?.. (Г. Хоткевич);

Поволі, мов з цвинтаря, розходились дядьки від панського палацу, несучи в серцях біль і поховані надії (М. Стельмах).

3. у знач. прикм., перев. мн., рідко. Які поховалися (у багатьох місцях).

Поховані під галуззям дерев пташки простирали і тріпали до сонця мокрі пірця (Н. Кобринська).

◇ (1) На́че похо́вана живце́м (д) див. похова́ти.