признаватися

ПРИЗНАВА́ТИСЯ, аю́ся, ає́шся, недок., ПРИЗНА́ТИСЯ, а́юся, а́єшся, док.

1. Говорити правду про себе.

Вона йому не признавалась, що з нею діється, все він думав, що душа її живе з Ігнатом (П. Куліш);

[Антон:] Хто ти такий? Зараз признавайся! (М. Кропивницький);

– А он і німці [фашисти], – сказав Петрусь, – ховаймося в жито, щоб вони нас не побачили. – Я боюся, – призналася Гапочка (Ю. Яновський);

Я бачив, як дехто сердито дивився на мене: вони [діти] хотіли, щоб я признався .. Тоді я сказав Марині Пилипівні: – Це я кинув кульку (Л. Смілянський);

// у чому, діал. до чого. Розкривати якусь таємницю.

Нехай не таїться з тим, вона дає слово, що нікому не скаже. Та Славко таки не признавався, бо не мав до чого (Л. Мартович);

Не було другої ради, як признатися у всьому матері, прохати в неї поради (М. Коцюбинський);

// Говорити правду про що-небудь.

Ти-бо вже, пане ясновельможний, хочеш усю правду разом випитати. Не хочеться тобі й признаватись, не хочеться й брехати (П. Куліш);

[Гострохвостий:] А признайся, чи багато тітка Горпина понапікала та понаварювала? (І. Нечуй-Левицький);

// Говорити що-небудь відверто.

– Такого запеклого індивіда, як ти, я давно не бачив! – признається Хома (О. Гончар);

– Пробка загубилась, – признався Василь з неприхованою досадою (О. Довженко).

2. кому. Освідчуватися в коханні.

Признаватися Галі Грицько не поспішався і не намагався напевне довідатися, хто їй більш до вподоби, – чи він, чи, може, Андрій (С. Васильченко);

Ти забув? Пам'ятаєш? Гайочок, квітки... Ясна річенька... чари без ліку... Я призналась тобі... (П. Грабовський);

Уже із фронту вислав [старшина] їй листа, признався їй, просив її – чекати... (І. Гончаренко).

3. Визнавати правдивість чого-небудь, погоджуватися з чимсь.

– Що ж, ти признаєшся, що винна ти? – питають в неї знов. – Винна (Марко Вовчок);

Бувало, якийсь проворний яточник швидко-швидко налічить, скільки треба платити, а Ксеня й обізветься з-за материної спідниці: – Дядьку, то нащо зайве прибавляти? .. І тоді “дядькові” доводилось ще раз вести рахунок і під сміх людей признаватися, що таки збився з лічби (М. Стельмах);

Ти заздрив мені, признайся, коли я зібрався на сей раз одвідать свою родину (М. Коцюбинський);

І признатись належить, Що таки в світі існують тіла, неподільні на частки І якнайменші на розмір (М. Зеров);

// у сполуч. із запереч. не. Не хотіти усвідомлювати реальність чого-небудь.

Те, в чому він, Левко, й собі не признавався, а чавив на дні душі, мов гадину, було вже відоме братам... (М. Стельмах);

Чув [Аркадій Петрович] щось важке в собі і не хотів признатись, що то образа (М. Коцюбинський).

4. до кого і без дод., розм. Виявляти себе знайомим з кимсь.

[Ізоген:] Не приймайся ні в якім разі боронить Ардента, якби його поставлено на суд. Ще краще – ти зовсім не признавайся до нього перед людьми (Леся Українка);

Якщо трапиться попасти в тюрму – не признавайся до своїх, близько можуть бути спеціально підкинуті провокатори (А. Хижняк);

// Звертатися, обзиватися до кого-небудь.

Штовхаюсь я; аж землячок, Спасибі, признався З циновими гудзиками: – Де ти здесь узялся? – З Укра́їни (Т. Шевченко);

– Ну от, скажи, ти! – здивовано й радісно аж руки розвів коваль. – Не признався б – ніяк не впізнав би (А. Головко);

// Впізнавати в комусь кого-небудь.

Може, хто признається до тієї жінки, що висить у нас серед села на тополі (Ю. Яновський);

// Виявляти свою прихильність до кого-небудь, не цуратися когось.

[Джонатан:] Тепер громада вирок той забуть готова .. Згодилась піти просить громаду твоя шановна паніматка. [Річард:] Боже! таки призналася до сина мати... (Леся Українка);

Куми зносили [пшеницю] хрещениці. – Аби їй було з чого розживатися. – .. нехай росте [хрещениця] велика, помножила собі з того добре віно. – Та й до роду щоб козачка признавалася (Я. Качура);

// Звикнувши до кого-небудь, впізнавати, слухатися (про тварину).

– Добра була людина, нехай царствує, а хазяйка негодяща: її голосу не чутно було у дворі; товар до неї не признававсь... (Марко Вовчок).

(1) Му́шу (тре́ба) призна́тися; Призна́тися / признаю́ся по пра́вді (по щи́рості, щи́ро, че́сно і т. ін.) – вживається як вставне словосполучення у значенні: сказати правду, сказати відверто.

Одно тільки, мушу признатись, трохи неприємно вразило мене – се, власне, паралелі між моїми і маминими віршами (Леся Українка);

З глибини тераси з'явився лакей. Це була перша людина, яку побачила тут Сахно, і, треба признатися, навіть зітхнула легко (Ю. Смолич);

Стоїть біля неї [хати] напівусохла яворина .. Василь, признатись по правді, боїться того сухого дерева (І. Цюпа);

Признаюся по щирості – літературний хробак хоч точить мене, а часто-густо насувається питання: навіщо? Чи буде що з моєї праці? (М. Коцюбинський).