притча

ПРИ́ТЧА, і, ж.

1. Оповідний літературний твір алегорично-повчального характеру, змістом близький до байки.

Збірник “Мій Ізмарагд” [І. Франка] у значній частині дає варіації старовинних притч і легенд різних часів і народів (М. Рильський);

В індійській притчі розповідається, як молодий пустельник провів роки в самотності і роздумах (з наук.-попул. літ.);

Певного розвитку на Русі набули прислів'я, приказки, притчі, загадки, які є проявом народної мудрості (з наук. літ.);

Притча фактично є поширеним різновидом байки і відрізняється від останньої тим, що висновки, мораль спеціально не виділяються в ній, а випливають безпосередньо із самого викладу чи є його складовим елементом (з наук. літ.);

// Алегоричний вислів.

Збудилась загальна увага до символу, до притчі, яка, відкидаючи дидактику, тяжіє до драми... (з наук. літ.);

// Розповідь про що-небудь.

Потім насмішкувато, мовби глузуючи з себе, розповідав [Сухомлин] притчу про виноградарську комсомольсько-молодіжну ланку, що нею він на нарадах козиряв, хоч та ланка складалася в основному з таких комсомолок, у яких уже й онуки були... (О. Гончар);

– Та ось не перебаранчайте! Доказуй уже, Мусію, свою притчу (А. Головко).

2. розм. Який-небудь непередбачений випадок; пригода, подія.

В однім селі сталася така притча: прийшло на народ нещастя (з казки);

Стрівся старець з Петром та й каже: “Яка сьогодні зо мною кумедна притча трапилась: трохи був на смерть не подавився!” (О. Стороженко).

◇ (1) При́тча во язи́цех чия, кого і без дод., перев. зі сл. ста́ти, бу́ти, книжн. – те (рідше той), про що (про кого) всі говорять; предмет розмов.

Довелось самому розкидати [добро] .. І притчею во язицех стати Добрим людям (Т. Шевченко);

У розпал веселощів дістає томик Гегеля, який уже став притчею во язицех терехівчан, примощується в кутку, читає (В. Дрозд);

Зростає кількість протиправних дій .. Ну, а рекет став мало не притчею во язицех (із журн.);

(2) Що за при́тча! – уживається при вираженні здивування з якогось приводу.