причитати

ПРИЧИТА́ТИ, а́ю, а́єш і ПРИЧИ́ТУВАТИ, ую, уєш, недок.

1. над ким. За народним звичаєм – на похороні голосити над покійником, примовляючи.

Тужила би, тужила [Маруся], русою косою шию овиваючи, і причитувала би над кимось померлим (Г. Хоткевич);

* У порівн. Говорила [Оксана], ніби сама над собою причитувала, ятрила словами пекучими душу, билась, мов голубка зранена (І. Цюпа).

2. розм. Жалібно плачучи, нарікати на кого-, що-небудь, побиватися за кимось, чимось.

– Та де ж ти, мій голубе, озовися! – плакала вона, причитаючи, наче за покійником (А. Шиян);

Криком кричить дитячий розпач, а уста тихо, нишком причитують..: – Ой, мамо-мамочко, ой, моя ріднесенька... (С. Васильченко);

Плакала чиясь дитина, хтось із жінок причитував жалібним голосом... (Є. Кравченко);

// перен. Голосно проклинати, лаяти кого-небудь; голосно примовляти щось.

– Щоб же тебе на кусники порвало! – причитала Явдоха, припадаючи до порожнього глечика (Григорій Тютюнник);

Дід .. як ударив себе по полах, та давай причитувати: – А щоб тобі та бодай тобі! (з казки);

Як тілько стражника побачить [знахарка], зараз почне хреститись, .. хреститься та причитує: “Господи, відверни!” (Панас Мирний).

Джерело: Словник української мови (СУМ-20) на Slovnyk.me