рима

РИ́МА, и, ж.

Співзвуччя кінців віршованих рядків.

Який з мене баснописець [байкар]? Мені так трудно справлятися з римою (Панас Мирний);

Цікавою особливістю дум є й граматичні неправильності, точніше – відхилення від загальновживаних мовних норм, які часто зустрічаються в думах і здебільшого продиктовані вимогами ритму і рими (М. Рильський);

* У порівн. Проспівав я пісню морю, Ліг на камінь і лежу... Ніби пісня, ллється море, Ніби рими, хвилі б'ють (О. Олесь).

△ (1) Вну́трішня ри́ма – співзвучність слів у середині віршованого рядка.

Мелодійність вірша [“Гаї шумлять...” П. Тичини] досягається за допомогою відповідної ритмики, повторів, асонансів, алітерацій, внутрішніх рим (з наук. літ.);

(2) Дактилі́чна ри́ма – співзвучність слів з наголосом на третьому від кінця складі.

Ліричний гіперболізм, будова строфи з чергуванням дактилічних і чоловічих рим, – все це надає пісні національного українського колориту (з навч. літ.);

(3) Дієслі́вна ри́ма – рима, яка утворюється дієсловами.

Дуже поширена в поезії рима, що створюється зі співзвучності закінчень дієслів, так звана дієслівна рима (з наук. літ.);

(4) Жіно́ча ри́ма, літ. – рима з наголосом на передостанньому складі вірша.

Вірші з жіночими римами, не маючи наголосів на кінцях рядків, можуть завдяки цьому набувати певної співучості (з наук. літ.);

(5) Чолові́ча ри́ма, літ. – рима з наголосом на останньому складі вірша.

Строфічна рима кобзаря [П. Носача] переважно жіноча: (думками – козаками), рідше чоловіча (бідняків-ворогів) (з наук.-попул. літ.).