спльовувати

СПЛЬО́ВУВАТИ, ую, уєш, недок., СПЛЮ́НУТИ, ну, неш, док.

1. що і без прям. дод., чим. Викидати, видаляти що-небудь з рота плювком; випльовувати.

Юра отямлюється від того, що його раптом занурюють головою в річку. Він пирхає, спльовує щось солоне і відхаркує з легенів пісок (Ю. Смолич);

Тетеря, з обв'язаною рушником головою, смокчучи квашене яблуко, спльовував під ноги зернятка (Н. Рибак);

Чоловік понуро сіпнув оком, жінка щось йому шепнула, і обоє безвиразно сплюнули лушпинням (Я. Качура);

* Образно. Аж налаяла Палажка та й сплюнула, сердите слово (Ганна Барвінок).

2. Викидати, видаляти слину, мокротиння з рота плювком; плювати.

Смоктав [Юрчик] немилосердно. Одну [люльку] викурював, другу набивав, безперестанно спльовуючи набік (Г. Хоткевич);

– Не дряпайся, кицько, – відхиляє голову управитель і спльовує (М. Стельмах);

Яків випив чарку, крякнув, скривився, сплюнув (Панас Мирний);

Гаврилко сплюнув, бо йому набігло повен рот слини (М. Коцюбинський);

– Чого ж, ми не ледачі, – сказав він і, сплюнувши в руки, міцно вчепився ними в рядняні цупкі гузирі (О. Гончар);

– Перепився-таки! – сердито сплюнула шинкарка (О. Ільченко).

Джерело: Словник української мови (СУМ-20) на Slovnyk.me