співчуття

СПІВЧУТТЯ́, я́, с.

1. Чуйне ставлення до чийого-небудь горя, до чиїхсь переживань.

Серце бажало співчуття од других, близьких, що могли зрозуміти й оцінити те, чим він тепер жив (М. Коцюбинський);

Їй хотілося вилити своє горе, поділитися ним хоч з шофером, знайти співчуття (П. Загребельний);

// Почуття жалю, викликане чиїм-небудь нещастям, горем.

По взяттю Максима до неволі, старався [Тугар] піддобритись до нього, не із співчуття, а з хитрості (І. Франко);

Антін не мав до цих людей у душі ніякого співчуття (С. Чорнобривець);

Мужність, з якою вона боролася з слізьми, викликала у нього глибше співчуття, ніж могли б викликати її сльози (Ірина Вільде);

// Жаль, висловлений усно або письмово з приводу нещастя, горя, що спіткали кого-небудь.

Прийміть моє щире співчуття у Вашому горі і бажання сили перенести його (М. Коцюбинський);

Юрми людей ідуть, щоб віддати йому останню свою шану та висловити співчуття його рідним (А. Головко).

2. Доброзичливе, прихильне ставлення до кого-небудь, підтримка, схвалення.

Всі дивилися зі співчуттям на писаря, що аж упрівав, читаючи якесь письмо від старости (Л. Мартович);

Шевченко в своїх творах з глибоким співчуттям ставився до інших народів колишньої царської Росії – до казахів, грузинів, татар, башкирів (П. Тичина);

Гриць глянув на старшокласників, але на жодному обличчі не помітив співчуття до себе (С. Добровольський).

Джерело: Словник української мови (СУМ-20) на Slovnyk.me