терпнути

ТЕ́РПНУТИ, ну, неш, недок.

1. Утрачати чутливість; дерев'яніти, німіти (про тіло або його частину).

Холоду він не почував, руки й ноги терпли-німіли (Панас Мирний);

Іван відчув, як усе його тіло почало терпнути (П. Колесник);

[Роман:] Треба щось говорити, а в мене язик терпне... (М. Зарудний);

// безос.

Спочатку навіть в жижках йому терпло й хотілося сісти (О. Гончар);

// Стягуватися, дерев'яніти від чогось терпкого.

Я дружбу не забуваю, як од кислиць нам терпли губи за голубим Дінцем в гаю, як ми гуляли часто в полі й опеньки рвали у бору (В. Сосюра).

2. перен. Завмирати, холонути (про серце, душу).

Васьчине серце спинялося і терпло від сорому й образи (Ю. Смолич);

– А як дізнається хтось? – терпне Левкова душа (М. Стельмах);

З горя все в грудях терпне (О. Ющенко).

3. Втрачати здатність рухатися, говорити й т. ін.; завмирати, обімлівати.

В оці [мачухи] було стільки лихої втіхи, зневаги та видимої зненависті, що Параскіца терпла вся (М. Коцюбинський);

Вона підводить голову, розтулює уста, щоб щось випалити, та, глянувши парубкові у вічі, відразу терпне (М. Стельмах).

◇ [Аж] шку́ра (шкі́ра) те́рпне див. шку́ра;

(1) Те́рпне се́рце чиє, у кого – хтось відчуває душевний біль.

Полярна ніч і волохатий сполох Над безвістю засніжених долин. Як терпне серце! Скільки літ один Німує він у нетрях захололих (М. Зеров).

Джерело: Словник української мови (СУМ-20) на Slovnyk.me