уміти

УМІ́ТИ (ВМІ́ТИ), і́ю, і́єш, недок., перев. з інфін.

1. Володіти умінням робити що-небудь.

Зоня знала стільки веселих .. краков'яків, уміла так гарно танцювати (Леся Українка);

Кульжан вміла і шити, і варити, і валяти повсть, і вишивати (З. Тулуб);

– Нам, товаришу Оленчук, зараз потрібні люди, які досконало знають Сиваш, уміють орієнтуватись на ньому не тільки вдень, а й вночі (О. Гончар);

У кого ремесло в руках, тому легше прожить, але й усього потроху уміть – теж добре (В. Дрозд);

// Мати здібність, здатність до чого-небудь.

Марічка і сама вміла складати пісні (М. Коцюбинський);

Умів Юрчик оповідати як ніхто! Славився тим (Г. Хоткевич);

– Терентію, я мушу тобі сказати, ти зовсім не вмієш розмовляти з людьми (О. Довженко);

// Бути в змозі, могти зробити що-небудь.

Вміла мати брови дати, Карі оченята, Та не вміла на сім світі Щастя-долі дати (Т. Шевченко);

Він закляк, як та худобина, якій болить щось усередині, а сказати вона про те не вміє (Григорій Тютюнник);

В. Сосюра, як відомо, умів побачити в звичайному незвичайне і розповісти про нього звичними словами (з наук. літ.);

Я взагалі особа, якій цифри немилі й яка з ними не вміє поводитися (із журн.).

2. розм. Знати.

– Хлопці, чутно, співають, – цокоче дівчина. – Та таких гарних пісень! Наші хлопці таких і не вміють; мабуть, то байрачани... (Панас Мирний);

Батюшчин машталір був колись у салдатах [солдатах] і вміє багато слів, що й учительша їх не чула (І. Микитенко).

(1) Умі́ти поверну́тися коло чого – уміти зробити що-небудь.

◇ Не [вмі́ти (могти́)] зв'яза́ти двох слів (два сло́ва) [доку́пи] див. зв'я́зувати;

(2) Не вмі́ти (не могти́) сло́ва (двох слів) ви́мовити (сказа́ти) – не вміти (не могти) висловити свої думки.

– Жінчиної тіні боїться [Ступа], до ладу не вміє слова вимовить, а теж і собі між люди... в гласні!.. (Панас Мирний).

Джерело: Словник української мови (СУМ-20) на Slovnyk.me