учити

УЧИ́ТИ (ВЧИ́ТИ), учу́, у́чиш, недок., кого, що і без прям. дод.

1. чого, чому, з інфін. і без дод. Передавати кому-небудь які-небудь знання, навички; навчати.

Заробила Чи то позичила вдова Півкопи тую на буквар. Сама б учила [сина], так не знала ж Вона письма того. Взяла Та в школу хлопця одвела (Т. Шевченко);

На широкому майдані Єремія сам вчив своє нове військо, показував, як битись на шаблях та на списах, гарцювати на конях (І. Нечуй-Левицький);

Пан Станьчик колись .. учив мого стрийка Петра (Д. Бедзик);

Тепер я вас сам вчитиму, як на коні їздиться (А. Чайковський);

Я вмію вінки плести. Мене ніхто не вчив, я сама вивчилась (Ю. Яновський);

– Ну, я буду учити тебе плавати! – сказав Карпо, підходячи до його [Івана] (Панас Мирний);

– Вчіть дітей садівництву по всіх школах країни, так само, як вчите їх рідної мови й арифметики (О. Довженко);

З дитячих літ пестить він княжича, переказує йому все, що знає, вчить тому, що сам уміє (С. Скляренко);

// із спол. що, як. Говорити, показувати і т. ін., яким чином, способом робити що-небудь.

Я їй вишиваю сорочки, учу, як мережку шити (Панас Мирний);

Мене не треба вчити, як себе поводити з дівчатами (Ю. Яновський);

– Блаженко! .. – Слухаю, товаришу лейтенант гвардії! – Скільки я вас учив, що не лейтенант гвардії, а гвардії лейтенант! (О. Гончар);

// Надавати можливість учитися, давати освіту.

– Я ж тебе, сину, вчив, я ж тебе до ума доводив, у люди вивів, .. невже ти тепер не постараєшся за мене? (Панас Мирний);

– Все той старий виробляє .. Бач, яке вигадав: дітей вчити, в пани виводити!.. (М. Коцюбинський);

// Збагачувати досвідом, розумінням чого-небудь.

Біда учить, а пан мучить (прислів'я);

– Ви куркуля вчилися по книжках ненавидіти, а мене – саме життя вчило. Так хто ж тоді сильніше їх ненавидів: ви чи я? (Григорій Тютюнник);

// Впливати в певному напрямку, виховувати, прищеплювати що-небудь.

Нетлінним ввійшло “Слово о полку Ігоревім” в золоту скарбницю людства, бо .. вчить нас любити Вітчизну (М. Рильський).

2. розм. Давати поради, настанови, повчати.

– Гляди вже ти краще за своїми дітьми, а не прийшов чужих учити... – образливо одказала вона (Панас Мирний);

– Ох, Іване Володимировичу, так же не можна. Навіщо ж ви?.. – Любий мій, не вчіть мене... – Та я не вчу. Я тільки кажу (О. Довженко).

3. перен., розм. Карати.

– Так от як ви!.. – Лютує Лев, – видумуєте танці? Так я ж вас проучу, коли ніхто не вчив! (Л. Глібов);

Нахмурився Роман і красномовно поклав руку на пряжку ременя. – Здається, я давно тебе вчив. Чого там, у корчмі, не бачив? (М. Стельмах).

4. із спол. що. Обґрунтовувати якусь думку, теорію, розвивати якесь положення; знайомити з якими-небудь ідеями.

5. Засвоювати, опановувати, намагатися запам'ятати; вивчати.

Трудно було [Максимові] заучувати ази та буки. Та що робити? – вчив (Панас Мирний);

Вони починають учити європейські мови і інтересуватись європейською літературою (Леся Українка);

– Вона вже й телеграфську азбуку вчить (А. Головко);

Ловив [Улас] себе на тому, що такий-от розділ знає гірше, ніж інший. Він насідав на той розділ, вчив його до туману в голові (Григорій Тютюнник).

Зви́ча́ю навча́ти (вчи́ти) див. навча́ти;

Навча́ти (учи́ти) / навчи́ти му́зики див. навча́ти.

◇ Навча́ти (вчи́ти) / навчи́ти ро́зуму ([до́брому] ро́зумові, уму́-ро́зуму) див. навча́ти;

(1) Ро́зуму (уму́-ро́зуму) вчи́ти кого – давати кому-небудь настанови, поради, як треба жити, діяти за тих чи інших обставин.

Марта ще молода; ще Марту треба розуму вчить (Марко Вовчок);

Хівря з серця почала Наталцю бити – уму-розуму вчити, щоб мовчала, .. не в своє діло не лізла (Грицько Григоренко).