цокотати

ЦОКОТА́ТИ, очу́, о́чеш, ЦОКОТІ́ТИ, очу́, оти́ш, недок.

1. чим, об що, по чому і без дод. Підсил. до цо́кати¹.

Аж ось чую – шамотить [Параска] босими ногами і стиха цокоче склянкою на блюдці... (Панас Мирний);

Лягла [Ганна Петрівна] в постіль і вкрилася ковдрою. Лице пашить, зуби цокочуть (Ф. Бурлака);

Зуби їй цокотіли, мов у пропасниці (П. Панч);

Синім полум'ям горіла спиртівка, сестра цокотіла інструментом (О. Донченко);

Професор Фауст неприємно цокотів об брук парасолькою, що мала на кінці залізне вістря (С. Скляренко);

Алла Михайлівна сиділа почервоніла, шкляна ложечка в її руці дрібно цокотіла об мисочку з мороженим [морозивом] (Леся Українка);

Їдять і п'ють, що прагнуть тільки, Аж похилилися кряжі; Дзвенять склянки, шуршать тарілки, І цокотять по них ножі (М. Старицький);

Чує [Пархім], як у хаті чарки брязчать [бряжчать], миски цокотять (Г. Квітка-Основ'яненко);

Чути було, як гуде в димарі вітер і дрібно, жалібно цокотять залізні заслонки (О. Донченко);

Ще гриміли гармати десь на Дніпрі, ще цокотіли кулемети по фронту (Іван Ле);

– Сиджу над шиттям, машинка цокотить, а я сумую (М. Томчаній);

Підводи йшли рівно, клично похитували десятками прапорів, густо цокотали (Г. Епік);

Автомобілі бігли по мосту, Сміялись люди, цокотіли коні (М. Рильський);

Не вдержався і старий, ну й собі по-запорозьки: і викрутасом, і вихилясам, цокотить підківками, вистрибує (О. Стороженко);

Годинник невблаганно цокотів на стіні (Ю. Яновський).

2. Видавати короткі дзвінкі звуки (про птахів, комах і т. ін.).

Чи соловейко ж то прилітав до моєї хати? Скільки живу й зазнаю, то на моїй дерезі тільки цвірінькають горобці та цокотять сороки (І. Нечуй-Левицький);

Мовчки лежали руїни, а над ними, в нетрях ожини й малини, весело теленькали синиці й десь недалечка настирливо цокотіла чечітка (О. Донченко);

Побачив [Ант] перед собою випалене сонцем поле.., де було надзвичайно тихо, тільки цокотіли й цокотіли коники (С. Скляренко);

В молоденькій отаві стрибають сірі коники й цокочуть якісь комахи невидимі (П. Козланюк).

3. розм. Говорити швидко, не вгаваючи; торохкотіти.

Молодиці не давали мені обміркуватися гаразд, усе жалували, усе цокотали (Марко Вовчок);

Увечері баби на вулиці сиділи попід плотами та на весь язик цокотіли про новину (Дніпрова Чайка);

// Багато балакати (про язик).

Жіночі язики цокотіли, і потроху виявлялося, що той або та бачили Орисю з якимсь паном (Б. Грінченко).

◇ (1) Цокоті́ти (цокота́ти, цо́кати, ля́скати, сі́кти і т. ін.) зуба́ми – тремтіти від холоду, страху і т. ін.

Їй нараз зробилося якось зимно-зимно, так що почала голосно сікти зубами (І. Франко);

– Ну, вже ж для гостей напалять! – відказав пан Турковський. – А завтра будемо зубами цокотіти, – вкинула прикро Надя (Леся Українка);

– Лишенько! Хоча б у двері не добивалося! – знову цокочучи зубами, прошепотіла Килина (І. Сочивець);

Вскочив [Пилипко] у хату, як пуп, синій, зубами цокоче (Панас Мирний);

Тимко, мокрий, посинілий, ляскаючи зубами, виліз на берег (Григорій Тютюнник);

– Ой, дядьку, привид! – цокотимо зубами. – Де? – Ой на цвинтарі, там у кущах! (Нар. опов.);

На зимового Миколая завжди було холодно, ми цокали зубами (В. Минко).