шарудіти

ШАРУДІ́ТИ, джу́, ди́ш, недок., чим і без дод.

1. Видавати слабкий шерех, шелест.

У хаті стало тихо. Шаруділи тільки олівці та пера, та лупотіли папери... (С. Васильченко);

Кипариси слухають... І поять ніч пахощами, і пестять ніч вітами своїми, і шарудять тихо-тихо хвоєю (Остап Вишня);

Сніг по шибці шарудів... (П. Тичина);

Ледь шарудить під кроком тепла глиця (В. Сосюра);

Тихо-тихо, аби не шарудіти, перегортаю в папці непожовклі сторінки (В. Логвиненко);

// безос.

Чує вона, – під столом шарудить і хтось торкає її чоботом в ногу то з одного боку, то з другого (І. Нечуй-Левицький);

// Викликати слабкий шерех, шелест.

Тоді ставало знов тихо, під лавками пищали миші, що вже перебирались на зиму до хати, та таргани шаруділи у миснику (М. Коцюбинський);

Щебетав соловейко, зорі мигали, вітерець пахучий шарудів вишеньками (А. Тесленко).

2. розм. Шукати навпомацки, спричиняючи слабкий шерех, шелест.

Розглядали шафу з усяким збіжжям, шаруділи й поза шафою, обдивлялися всі куточки (Панас Мирний);

[Савка:] Чую, шамотить щось до воза; підійшло, давай кожуха розкривати. Розкрило кожуха, далі починає лапою шарудіти по виду, поводило по лобі, по губах, по бороді, налапало вуса та як не чкурне од воза, тільки бур'ян зашумів (С. Васильченко);

За хвилину я вже шарудів у шафі (І. Микитенко);

Брати, пригинаючись, мовчки входять до хати. Старший шарудить рукою по окрайцю комина, одначе зразу ж лає себе: .. дурні думки потягнули до тих часів, коли вдома були сірники (М. Стельмах).